Коли 23 серпня 2021 року в Києві відбувся установчий саміт Кримської платформи, цей новий міжнародний консультаційно-координаційний формат виглядав як справжній дипломатичний прорив. Ідея була амбітною й водночас простою: зібрати під однією егідою всі міжнародні ініціативи щодо Криму, консолідувати політику невизнання анексії та створити постійний механізм тиску на Росію. Чотири з половиною роки потому, провівши вже п’ять самітів на найвищому рівні, чотири парламентські саміти та численні тематичні конференції, варто чесно поставити запитання: а чи спрацював цей формат так, як планувалося? І відповідь, на жаль, невтішна – Кримська платформа потребує термінової реформації, адже вона досі не досягла своїх стратегічних цілей.

Формальні показники справді вражають. П’ятий саміт у вересні 2025 року в Нью-Йорку зібрав представників 54 країн та 7 міжнародних організацій. Четвертий парламентський саміт у Стокгольмі об’єднав близько 70 делегацій з майже 50 держав. Розширюється географія – до участі долучаються країни Азії, Африки та Латинської Америки. Проводяться спеціалізовані конференції, зокрема з безпеки Чорноморського регіону та Crimea Global для роботи з експертними колами Глобального Півдня. Проте кількість учасників сама по собі ще не є результатом. Головне питання – чи вдалося за ці роки наблизити деокупацію Криму чи хоча б створити незворотні передумови для цього? Відповідь очевидна: ні.

Росія не просто зберегла контроль над півостровом – вона системно поглиблює свою військову присутність. Як зазначалося під час Четвертого парламентського саміту, у 2025 році Росія суттєво активізувала обстріли, включно з ударами дронів, артилерії та інших видів озброєння – порівняно з 2024 роком їхня кількість зросла втричі. Крим перетворився на гігантський військовий табір, з якого російська армія продовжує атакувати південь України. Жодна з декларацій Кримської платформи – ані Нью-Йоркська, ані жодна з попередніх – не змогла цьому запобігти, а єдиним ефективним механізмом стали дії самої України.

Варто нагадати, що однією з ключових цілей Кримської платформи було створення дипломатичного бар’єра, який би завадив нормалізації відносин Росії з міжнародною спільнотою. Ідея полягала в тому, щоб Крим залишався постійним болючим нагадуванням для будь-якої країни, яка наважиться на зближення з Москвою. Проте реальність виявилася жорстокою. Країни Глобального Півдня, які платформа намагається залучити до своєї діяльності, дедалі охочіше відновлюють економічні та політичні зв’язки з Росією. Втома від війни, енергетичні інтереси та прагматичні розрахунки беруть гору над принциповими позиціями. Кримська платформа, на жаль, не стала тим глобальним табу, яким її замислювали.

Більше того, існує ризик, що формат поступово перетвориться на ритуал – щорічні саміти, де сторони зачитують схожі декларації, але жодних нових механізмів впливу не пропонують. Критика на адресу платформи лунає не лише з проросійського табору. Навіть західні аналітичні центри все частіше ставлять запитання про ефективність цього формату. Ситуація, коли глави західних держав відправляють на саміти представників “другорядного значення” до нещодавнього часу свідчила про поступову втрату інтересу до цієї ініціативи. Якщо Україна не запропонує нового, змістовнішого наповнення платформи, вона ризикує перетворитися на черговий “дипломатичний клуб за інтересами”, де всі говорять правильні речі, але ніхто не бере на себе реальних зобов’язань, що важливо на тлі посилення тиску на окупантів у Криму.

Водночас не можна заперечувати й певних успіхів. Кримська платформа зробила важливу справу – вона не дала світові забути про окупацію Криму. Вона створила майданчик для обговорення гуманітарних наслідків, зокрема порушень прав людини, політичних переслідувань, мілітаризації дітей та екологічної катастрофи на півострові. Конференції Crimea Global за три роки залучили 48 спікерів з Азії, Африки та Латинської Америки. Це дозволило донести український наратив до аудиторій, які раніше отримували інформацію переважно з російських або нейтральних джерел. Але цього замало. Гуманітарна дипломатія не замінює військової та економічної. Крим повертається не деклараціями, а зміною балансу сил.

Саме тому Кримська платформа потребує глибокої реформи. По-перше, необхідно змістити акцент із самитів заради самитів на конкретні, вимірювані результати. Кожна країна-учасниця має отримати чіткі індикатори – що саме вона зробила за рік для деокупації Криму і як ці дії оцінюються. По-друге, платформа має стати інструментом не лише політичного, а й економічного тиску. Йдеться про посилення санкційного режиму, блокування інвестицій у Крим, перекриття каналів постачання товарів подвійного призначення. По-третє, необхідно активніше залучати до діяльності платформи не лише урядовців, а й парламентаріїв, бізнес, громадянське суспільство. Четвертий парламентський саміт, який відбувся у Стокгольмі, показав, що цей напрямок має потенціал – наступний саміт у 2026 році прийматиме Лондон, і це може стати новим імпульсом.

Нарешті, п’яте і найважливіше: Кримська платформа має бути інтегрована в загальну стратегію перемоги України. Вона не може існувати окремо від військових зусиль, дипломатичних ініціатив та внутрішньополітичних реформ. Її діяльність має синхронізуватися з роботою Коаліції з повернення викрадених українських дітей, ініціативами з відновлення територіальної цілісності та зусиллями з посилення безпеки в Чорноморському регіоні.

Кримська платформа має потенціал стати потужним двигуном міжнародної підтримки, але для цього вона потребує перезавантаження. Не просто чергової зустрічі “для галочки”, а нової архітектури, нових механізмів і нової енергії. Мета залишається незмінною – деокупація Криму. Але шляхи її досягнення мають стати набагато витонченішими, різноманітнішими та, найголовніше, ефективнішими. Інакше цей безцінний дипломатичний ресурс буде втрачено – а разом із ним і шанс повернути півострів до складу України.