Росія впроваджує на окупованих територіях власні освітні стандарти, фактично переформатовуючи ідентичність місцевого населення – передусім дітей та підлітків. Наприкінці квітня Офіс Генерального прокурора скерував до суду обвинувачення щодо заступника міністра науки та освіти РФ Андрія Омельчука. За словами генерального прокурора, освіта стала інструментом підготовки дітей до війни: система послідовно перетворює їх на інструмент асиміляції та мілітаризації.

Про те, як Росія будує цю систему, чи існує опір, що відбувається з дітьми після окупації та що кожен із нас може зробити прямо зараз, розповів Олег Охредько – експерт з питань окупованого Криму та аналітик Центру громадської просвіти “Альменда”.

Судове переслідування: символ чи реальний інструмент тиску?

За словами Охредька, обвинувачення проти заступника міністра освіти РФ – це багатовекторний крок, який одночасно адресований кільком аудиторіям.

“По-перше, це показує мешканцям тимчасово окупованих територій, що Україна про них пам’ятає. Пам’ятає не тільки про них, а особливо про дітей. Піклування – це не тільки підтримати, а й покарати тих, хто знущається над дітьми. Окрім того, це нагадування окупантам, що Україна все бачить, відстежує і покарання буде неминуче. А також це приклад для світової спільноти, яка бачить, що Україна не залишила ці території, що це території України, а не якоїсь держави за поребриком. Україна відстоювала і буде відстоювати свої кордони. Також це показує колаборантам, що ситуація під контролем. І це лише один із випадків, коли карають людей, причетних до освіти. На сьогодні вже є чимало вироків тим, хто в освітній сфері пропагує або впроваджує російську політику. Я прямо скажу: це російська політика, спрямована на знищення ідентичності і підготовку до майбутніх армій – дітей, які зараз знаходяться на окупованій території.”

Опір: пасивний, але він є

Незважаючи на тотальний тиск, певний супротив на окупованих територіях існує. Охредько навів конкретні приклади і пояснив, чому явний опір залишається неможливим.

“Найкращий приклад – це те, що на тимчасово окупованих територіях залишилися діти і їхні батьки, які навчаються дистанційно, з величезними проблемами, під буквально страхом того, що їх можуть знайти, але продовжують навчатися. І це не поодинокі випадки – це десятки тисяч дітей. Окрім того, діти з тимчасово окупованих територій, зокрема з Криму, приїжджають і вступають до закладів вищої освіти за спеціальною системою, яка була створена саме для таких випадків. Україна робить усі кроки, щоб підтримати цих дітей. На жаль, це не явний супротив, тому що явний одразу карається. Вбивство Тиграна Оганесяна в Бердянську, затримання дітей у Мелітополі – вони не зупиняться ні перед чим. Тому це пасивний супротив, який показує окупантам, що вони не змогли захопити. А також приклад того, що вони не можуть забезпечити навіть систему освіти і змушені маневрувати: проводять по п’ять-шість уроків праці або фізкультури на день, щоб якось зайняти дітей. Або запроваджують програму Земський вчитель, коли для тих, хто приїде з Росії викладати на окупованій території, платять більше, ніж навіть для солдатів, яких кидають на мінні шторми.”

Щодо характеру самого спротиву, Охредько уточнює: він нагадує радянський пасивний саботаж – і водночас є пасткою для активних дітей.

“Іноді це – пофігізм: ну, ви хочете – будемо, хочете – будемо імітувати діяльність. Проте активні діти, яким треба кудись кинути свою енергію, – саме їх росіяни й ловлять на гачок, пропонуючи різні форми. Зокрема Зарницю. Причому окрім Зарниці 2.0 є ще Зарничка – для дітей молодшого віку. А дітей, які пробують чинити справжній опір, поміщають до психіатричних закладів – такі дані ми знайшли по тимчасово окупованих Донецькій та Луганській областях.”

“Зарниця 2.0”: мілітаризація як державна система

На окупованих територіях Херсонщини та Запорізької області активно діє мілітаристська гра “Зарниця 2.0”. За словами Охредька, жодних ілюзій щодо її призначення бути не повинно.

“Зарниця 2.0 – це абсолютно мілітаристська гра, яку проводить рух Перших. Вона спрямована на формування мілітаристських поглядів і підготовку до служби в російській армії. Це написано прямо в регламенті. Це характерно не тільки для окупованих територій – це відбувається по всій Росії, активно використовуються дитячі табори, зокрема в Криму. Стандартна мілітаризація дитинства, яка є по всій Росії, а особливо – на тимчасово окупованих територіях.”

“Зарниця” – лише один зі штрихів у значно масштабнішій картині. Заклади освіти переповнені заходами – лише до 9 травня їх минулого року нарахували понад сорок. Охредько пояснює, як працює вся система в цілому.

“Пропагандистський апарат держави дуже талановитий. Система батога та пряника: дітей з усіх боків оточують мілітаризацією. “Зарниця 2.0″ – це тільки маленький штришок. Ось зараз заклади освіти буквально переповнені заходами до дев’ятого травня. Минулого року ми нарахували понад сорок заходів. Уявіть: коли взагалі вчитися? Спротив перетворюється на терористичне переслідування. Спробувати можна, але дітей, які пробують чинити опір, поміщають до психіатричних закладів. Тому пасивний спротив – іноді просто пофігізм: ну, ви хочете – будемо, хочете – будемо імітувати. А активних дітей, яким треба кудись кинути свою енергію, – саме їх і ловлять на гачок, пропонуючи ці форми.”

Від дитячого садочка до армії

Мілітаризація торкається навіть наймолодших. На окупованих територіях вже з’являються кадетські групи в дошкільних навчальних закладах. Охредько пояснює логіку цього – і проводить моторошну паралель з історією.

“Вони не повинні розуміти – вони повинні виконувати накази. Це формування яничарів, які існували з самого дитинства. Росіяни дуже активно це використовують. Є такий історичний приклад – спартанці: дітей з малечку вчили вбивати, готували воїнів. Так відбувається і зараз. Рашисти опустилися до рівня, до якого не доходили ні Радянський Союз, ні нацистська Німеччина, ні фашистська Італія – аж до дитячих садочків. Де дитина ще нічого не розуміє, але в неї вже закладають готовність. І тут формуються дві основи: перша – пожертва, готовність віддати своє життя; друга – вказується ворог, проти якого потрібно воювати.”

Центр “Воїн” та “Юнармія”: державна машина підготовки

Паралельно з “Зарницею” на окупованих територіях діють більш серйозні структури. Центр “Воїн” – державне підприємство з підготовки дітей до армійської служби, яке функціонує по всій Росії і на окупованих українських землях. Один із центрів відкрився в Бердянську і працює цілорічно. Охредько детально пояснює, як влаштована ця система.

“Туди беруть уже підготовлених, вмотивованих дітей – тих, які пройшли через Юнармію. В статуті Юнармії так прямо і написано: підготовка до служби в лавах російської армії. Там дітей готують уже на практиці. Вік – від чотирнадцяти років, можливо, і з дванадцяти. Але це лише один з напрямків. Наприклад, в «Артеку» проходять цілі зміни, які називаються Зміни майбутніх командирів – мілітаризовані зміни, які проводять МНС та Слідчий комітет. Проводяться наметові табори – зараз якраз буде літо. Це такий мілітаристський відпочинок, в лапках. Небезпечний тим, що якщо вдома батьки ще можуть якось стримувати дитину, то тут вона близько двадцяти днів без батьків – під суцільною пропагандою. Окрім Воїна існують й інші табори, по-різному названі.”

Крим: дванадцять років окупації – яке покоління виросло?

Минулого року відбувся останній випуск дітей, які ще встигли піти до першого класу української школи в Криму. Зараз таких дітей більше немає. Охредько пояснює, що це означає для пам’яті цілого покоління.

“Дитяча пам’ять плинна і пластична – і в неї є просто витіснення того українського, що було. Діти вже практично не пам’ятають. Проте ще залишаються спогади завдяки батькам і родичам. Але це відбувається дуже обережно: в початковій школі дітей опитують, про що вдома розмовляли батьки. Їх вже вчать бути Павліками Морозовими.”

Після деокупації, попереджає Охредько, буде дуже важко. Але є підстави для обережного оптимізму.

“Діти різного віку вже виховані відповідним чином. Єдина певна надія – підлітковий протест: приблизно з тринадцяти-чотирнадцяти років діти перестають сприймати тиск, особливо коли на них починають тиснути. І це поки що нас рятує. Світ знає приклади – нацистська Німеччина мала подібні системи, і відповідь була знайдена. Я плекаю надію, що ми зможемо показати всі здобутки демократичного світу, показати ту свободу, якої немає в терористичній державі за поребриком. Ми не будемо прорубати вікно, як вони колись робили, – ми просто відкриємо перед ними цілий вільний світ, доступний і часто безкоштовний. Отой вільний світ, в якому вони можуть спокійно жити. І це ми зробимо.”

Мовне питання: лінгвоцид і метод батога та пряника

Мовна ситуація – болюча тема не лише для окупованих, а й для підконтрольних Україні територій. На Херсонщині, Запоріжжі, Миколаївщині, в Одесі чимало людей досі спілкуються в побуті російською – попри три роки повномасштабної війни. Начальниця управління освіти Миколаївської області Ганна Личенко підтвердила: попри заходи щодо впровадження державної мови, в побуті переважає російська. За словами Охрецька, це питання існує з 1991 року і не вирішиться само по собі.

“Питання мови існує з самого початку незалежної української держави. Воно було, є і, на жаль, буде, бо це інструмент, який активно підтримується Росією на всіх рівнях. Це один із перших кроків так званого прибирання. Змінювати треба обов’язково. Але це не може бути одноточковий напрямок. По-перше – м’який формат: дублювання фільмів, мультфільмів, комп’ютерних ігор. Ось приклад – Stalker 2. Пісні. Але разом з тим має існувати і обов’язковість: штрафи, вимоги в закладах освіти та навіть у магазинах. Коли касирка звертається до тебе українською – знаєте, стає спокійніше. І це поступово привчає людей і дітей. З одними покараннями далеко не заїдеш – потрібні різні варіанти. Є навіть термін – лінгвоцид, знищення мови. Треба показувати, до чого це призводить. Приклад Бурятії: скільки мов там зникло – і ті самі буряти зараз приходять до нас убивати. А якщо подивитися на кількість загиблих чоловіків із Бурятії порівняно з росіянами з Москви – видно, що вони просто вичищають ці національні регіони. Кавалерійським наскоком цю проблему не вирішити – потрібно йти різними шляхами. Батогом та пряником, разом.”

Чи можна говорити українською на окупованих територіях?

На запитання про те, чи можуть діти на окупованих територіях взагалі спілкуватися між собою українською, Охредько дав відповідь, яка одночасно тривожить і дивує.

“Певний час у Криму навіть існувала фронда серед молоді – говорити українською як форма протесту. Але зараз, якщо ти розмовляєш українською, одразу потрапляєш під приціл російських спецслужб. Це питання фізичної безпеки. Можу навести такий приклад: у 2023 році окупанти самі провели опитування на окупованих Запорізькій та Херсонській областях – якою мовою батьки хочуть, щоб діти навчалися. Близько п’ятдесяти відсотків батьків відповіли: українською.”

При цьому Росія пішла іще далі – українську мову взагалі виключили зі списку мов національних меншин. Навіть татарська дозволена лише до дев’ятого класу. Охредько пояснює, звідки береться цей страх.

“Українська мова – це для них жах, який вони намагаються знищити іще з часів Богдана Хмельницького. Тоді московити навіть не розуміли цю мову і розмовляли через перекладача. Ось цей жах вони намагалися і намагаються знищити.”

Свобода слова на окупованих територіях: її просто немає

Нещодавно з російського полону повернулися українські журналісти, зокрема з Радіо Свобода, які утримувалися в колоніях Мордовії. На запитання про свободу журналістики на окупованих територіях Охредько відповів без зайвих слів.

“Це навіть недоречне питання: в тоталітарній державі ви запитуєте про свободу слова. Вона повністю відсутня. Є приклад Китаю: журналісти, які порушують незручні питання, просто зникають. Так само на окупованих територіях. Якщо спочатку ще були прояви вільної журналістики, то зараз люди можуть передавати інформацію лише анонімно і під псевдонімом. Говоримо про Балуха з Криму – якого таки вдалось повернути – і про багатьох інших, які намагалися донести правду. Тоталітарна система Росії зробила все, щоб знищити в прямому фізичному сенсі не лише українських журналістів, а й своїх власних. Зараз за лайк саджають у в’язницю. Бути журналістом – це одразу підписати собі вирок, бо вони бояться правди найбільше.”

Технічно окупанти вже давно підготувалися до тотальної цензури. Два роки тому провайдерів в окупованій частині Запорізької та Херсонської областей зобов’язали встановити обладнання для стеження. Воно вже використовується.

“Вони йдуть шляхом Північної Кореї: фізично обмежують доступ до інтернету. В Москві вже заборонено навіть мобільний зв’язок. Вони діють як Радянський Союз – просто замовчування. Але Україна всіма шляхами намагається пробитися: канал Freedom, який веде мовлення російською, щоб донести правду. І я думаю, ваш канал теж активно слухають з окупованих територій – іноді просто щоб почути гарну українську мову.”

Що може зробити кожен із нас

На завершення – практичне запитання: що може зробити звичайна людина з Херсона, Одеси, Миколаєва чи Запоріжжя, щоб допомогти дітям на окупованому Півдні не втратити українську ідентичність і моральний дух. Охредько відповів просто і переконливо.

“Просто звертатися до них будь-якими шляхами, які є. Сказати, що ми їх пам’ятаємо, що ми поруч і підтримуємо. Не потрібно закликати до якихось дій – просто: наше серце разом з вами. Іноді це більше, ніж зброя. Вони повинні знати, що ми – разом.”

Запрошуємо подивитися повну розмову на нашому YouTube-каналі, оцінити інтерв’ю лайком та підписатися, щоб не пропустити наступні ефіри. Ваша активність у вигляді коментарів, поширень і реакцій допомагає нам розвивати медіа, запрошувати нових спікерів і системно висвітлювати події на Півдні України. Дякуємо кожному за підтримку і небайдужість.