Чи можна зробити радянський житловий район зручним, просто оновивши фасади? Що робити зі старими будівлями, які вже не використовують за первісним призначенням? І хто зрештою вирішує, яким буде місто: посадовець, інвестор чи архітектор? Віктор Глеба бачить за цими запитаннями спільну проблему. Про забудову часто судять за її виглядом, а про потреби людей, які в ній житимуть, працюватимуть чи відпочиватимуть, говорять значно менше.

В інтерв’ю “Хвиля Інфо” архітектор і експерт з державного управління у сфері містобудування Віктор Глеба розповів про українську архітектуру, історичну спадщину, символи державності та відбудову. Говорили про радянські квартали, національний архітектурний код і майбутнє Херсона. А ще – про відповідальність за рішення, з якими містам доведеться жити десятки років.

Глеба не приховує свого ставлення до декоративного копіювання минулого та архітекторів, які погоджуються з будь-яким бажанням замовника. Він пропонує починати з місця й потреб мешканців, а будівлі проєктувати так, щоб згодом їх можна було використовувати інакше. Війна додає до цього ще дві вимоги: захист людей і доступність для тих, хто втратив здоров’я.

Архітектура починається з людини

Спочатку Глеба пояснює, де проходить межа між містобудуванням та архітектурою. Містобудування охоплює розвиток міст, території й користування землею. Архітектура для нього – мистецтво створення простору, у якому користь, міцність і краса мають працювати разом.

Фасад – лише частина цієї роботи. Архітектор продумує композицію, інженерні рішення, благоустрій і зв’язки між різними частинами будівлі. Від цього залежить, як людина потрапить усередину, що зможе там робити і як будинок впишеться в навколишню територію.

Тому проєктування починається зі знайомства з ділянкою. Глеба згадує топографічну основу: перш ніж креслити споруду, треба знати місце, де вона стоятиме. Особливості території допомагають сформувати задум. Їх не можна сприймати лише як незручність, що заважає втілити гарний ескіз.

Так само він дивиться на національний стиль. Український характер будівлі народжується з історії місця, його особливостей і потреб людей. Знайомий орнамент може підкреслити цей характер, але одного орнаменту для цього замало.

Хрущовки: ремонтувати, пристосовувати чи зносити

Радянські житлові квартали, на думку Глеби, потрібно оновлювати комплексно. Фасади мають бути доглянутими, а територія біля будинків – упорядкованою. Водночас варто розібратися, наскільки зручно людям жити в такому районі. Окремі ремонти не дають відповіді на це запитання.

Архітектор нагадує, що кожна будівля має свій життєвий цикл. Перед рішенням про її збереження чи знесення слід оцінити стан споруди, можливість подальшого використання та завдання, які вона має виконувати. Назви “хрущовка” або “сталінка” самі по собі нічого не вирішують.

Важливо пам’ятати й про те, як виникало масове житло. Глеба порівнює окремі квартири з комуналками, де кільком сім’ям доводилося ділити кухню та санвузол. За таких умов власна квартира була великим поліпшенням побуту, навіть якщо сьогодні її планування здається незручним чи застарілим.

Та минула користь будинку ще не визначає його майбутнього. Тепер потрібно з’ясувати, чи відповідає він нинішнім потребам і що можна змінити, аби ним було зручно користуватися далі.

Глеба також нагадує про європейські впливи на радянську архітектуру. Типове житло й модернізм не були винятково радянськими явищами. За назвами житлових серій він пропонує бачити професійні пошуки та практичне завдання – швидко забезпечити людей помешканнями.

Порівнювати розкішну забудову з масовим житлом він радить і за витратами. З яких матеріалів будували, скільки ресурсів використали, чого хотіли досягти? Ефектне оздоблення може захоплювати, але не пояснює, наскільки добре будинок виконує свою роботу.

Універсального рецепта реновації чи переліку районів під знесення Глеба не дає. З його слів не випливає, що всі будинки певного віку треба замінити. Кожен випадок потребує окремої оцінки. Так само поняття життєвого циклу не встановлює однакової дати завершення експлуатації для різних споруд.

Де шукати український архітектурний код

Що саме робить архітектуру українською? Глеба шукає відповідь у зв’язку між територією, історією та способом життя. Впізнавані візерунки й декоративні деталі – лише частина цієї розмови.

Для окремої будівлі важливі ділянка, її майбутня функція та зв’язки між просторами. Для міста – те, чим займаються його жителі і як воно розвивалося. Тому, говорячи про Херсон, Миколаїв та Одесу, архітектор звертається до їхньої портової історії.

Серед прикладів української архітектури він називає роботи Василя Кричевського, зокрема будинок земства у Полтаві. За довідкою туристичного порталу Полтавської міської ради, його спорудили у 1903-1908 роках за проєктом Кричевського у формах українського модерну. Зараз у будівлі працює краєзнавчий музей.

Ще одне джерело, до якого звертається Глеба, – українське, або козацьке, бароко. Такі приклади, вважає він, допомагають розібратися у власній традиції. Механічне повторення їхніх зовнішніх рис мало що дає без розуміння самої архітектури.

“Архітектура – це не тільки застигла музика, це ще й застигла історія, це застиглі людські долі”, – каже Глеба.

Ця думка звучить і під час порівняння Львова з Херсоном. Зауваження Глеби просте: можна захоплюватися відомою забудовою, не знаючи, які обставини та впливи її сформували. Перед тим як обирати її зразком для іншого українського міста, варто розібратися в її походженні.

Так Глеба пояснює власне бачення архітектурної ідентичності. Українська спадщина при цьому залишається багатошаровою: в інтерв’ю не раз ідеться про сліди різних епох на одному місці. Для нового будівництва він радить обирати рішення усвідомлено, а не запозичувати їх через престиж чужого міського образу.

Пам’ятники і пам’ять, яку ми передаємо далі

Розмова про пам’ятники починається з Херсона. Якщо імперські монументи повернуть до України, що з ними робити: знову встановити в місті чи віддати музеям? Глеба не пропонує одного рішення для всіх об’єктів.

Він радить окремо оцінювати мистецьку цінність, професійну архітектуру, історичний зміст і пропаганду. У пам’ятнику все це може поєднуватися. Але його встановлення означає більше, ніж оздоблення площі: так держава показує, кого і що вважає гідним вшанування.

“Символи державності – це пам’ятники”, – говорить Глеба.

Згадуючи суперечки довкола одеських монументів, Глеба запитує, хто визначає нашу розповідь про минуле. Вибір символів, на його думку, пов’язаний із тим, яку історію суспільство передасть молодшим поколінням.

Поруч із цим постає ще одне запитання: чи залишається в таких дискусіях місце для майбутнього? Архітектора турбує, коли суперечка про встановлення або демонтаж пам’ятника витісняє розмову про розвиток міста і те, що буде потрібне його мешканцям.

Херсон, Миколаїв та Одеса: що поєднує портові міста

Портове минуле поєднує Херсон, Миколаїв та Одесу. Для Глеби це приклад того, як робота людей і призначення міста позначаються на забудові. Клімат та історичні події теж відіграють свою роль, але ними міську архітектуру не пояснити повністю.

Він порівнює ці міста з європейськими портами та містами на річках. Так можна побачити схожі завдання, проте кожне місто має власну історію, символи й умови розвитку. Спільний досвід не робить їх взаємозамінними.

Тому “південна архітектура” для Глеби не означає єдиного стилю на весь регіон. Він пропонує спершу зрозуміти, як формувалося конкретне місто і що йому потрібно сьогодні. Найефектніші деталі сусідньої чи європейської забудови цього знання не замінять.

Як зберегти спадщину і користуватися нею далі

Щоразу, коли йдеться про історичні будівлі, Глеба повертається до їхнього використання. Цінні споруди потрібно доглядати й пристосовувати до життя, зберігаючи те, що робить їх важливими для історії.

Натомість відновлення самої оболонки втраченої будівлі викликає в нього заперечення. Архітектор хоче розуміти, який зміст матиме така споруда і для чого вона слугуватиме. Так само він критикує нове будівництво, що лише імітує історичний вигляд.

“Але не робіть картонних відновлень того, що вже вмерло”, – говорить архітектор про майбутнє Херсона.

Це позиція Глеби в дискусії про відбудову. За цими словами не можна оцінювати стан певної пам’ятки або вирішувати, чи допустиме її знесення. В інтерв’ю немає технічних обстежень, на яких мали б ґрунтуватися такі рішення.

Не переконують його й умовні історичні “арочки” на сучасних спорудах. Такий декор часто відповідає звичному уявленню про красу, хоча люди давно живуть інакше. Відтворити вигляд минулого можна, але треба ще пояснити, навіщо він потрібен у цьому місці сьогодні.

У розмові Глеба згадує й відтворення втраченої київської садиби. Що в такому разі зберігають – саму історичну споруду чи її нову копію? Він порушує питання автентичності, не визначаючи правового статусу конкретного об’єкта.

Руїни, археологія та плани забудовників

Ведуча згадує історичні руїни на Херсонщині, і розмова переходить до археології. Глеба застерігає: досліджувати залишки споруди та працювати зі збереженою будівлею – різні завдання. Тому архітектуру й археологію не варто ототожнювати.

“От коли архітектура зникає, з’являється археологія”, – формулює він свою думку.

Говорячи про те, що зберігати насамперед, він нагадує про історичні нашарування. Кожна наступна епоха забудовує територію попередньої. Та сліди давнішого життя від цього не втрачають своєї цінності.

Прикладом зіткнення інтересів Глеба називає Поштову площу в Києві. З одного боку – інтерес до історії місця, з іншого – бажання використати його під комерційний об’єкт. В інтерв’ю він говорить про цей конфлікт пріоритетів. Експертизи конкретного проєкту чи документальної перевірки дій забудовника розмова не містить.

Що має бути першим у відбудові

Що має з’явитися після війни на одній із ділянок у центрі Херсона: торговельний центр, колишні сходи чи громадський простір? У відповідь Глеба не малює готового проєкту. Він пропонує повернутися до основного запитання: для чого місто будує і що потрібно його жителям?

Першою потребою архітектор називає захист. Під час війни це укриття та безпечна інфраструктура. Після неї особливу роль, на його думку, відіграватимуть лікарні й реабілітаційні центри. Допомога знадобиться людям, які втратили здоров’я через війну, зокрема військовим.

Але доступність не закінчується на порозі медичного закладу. Будь-яка нова споруда, наголошує Глеба, має бути зручною для всіх, хто нею користуватиметься. Це він вважає одним із головних завдань архітекторів.

“І ось питання доступності, інклюзія – це питання номер один завтра”, – зазначає співрозмовник.

Тож вибір майбутньої забудови має починатися з потреб громади. Якщо людям бракує лікування, реабілітації та захищеного простору, саме ці завдання повинні визначати пріоритети. Після цього можна вирішувати, який вигляд матимуть будівлі.

Запитання про торговельний центр чи громадський простір у Херсоні Глеба тому й розглядає ширше за долю однієї ділянки. Потрібно з’ясувати, яких умов бракує мешканцям. Різні міські функції залишаться потрібними, але гроші й час доведеться розподіляти з урахуванням найнагальніших потреб.

Інклюзивність, за його словами, має стати звичною вимогою до проєктування. Людина повинна мати можливість потрапити до закладу незалежно від стану здоров’я. Особливої ваги це набуває з огляду на поранених військових, які повернуться до цивільного життя.

Чого Глеба очікує від замовників та архітекторів

Найрізкіші слова Глеби стосуються того, хто вирішує, що будувати. Його обурює ситуація, коли архітектор підлаштовується під замовника і не пропонує власного професійного рішення. Так, вважає він, архітектура втрачає і мистецький зміст, і здатність відповідати на потреби міста.

Це претензія не лише до посадовців. Від колег Глеба очікує авторської позиції: архітектор має розробити концепцію та пояснити її, а не чекати, поки інвестор або чиновник скаже, що саме намалювати.

Окремо він говорить про витрати під час війни. Згадуючи власні спостереження за благоустроєм у Києві, Глеба різко критикує роботи з асфальтом і плиткою на тлі потреби в захисних спорудах.

Його оцінка сама по собі не підтверджує порушень у конкретній закупівлі. В інтерв’ю немає договорів, матеріалів аудиту чи інших документів, які дали б редакції змогу підтвердити звинувачення в розкраданні. Основна професійна претензія Глеби – до пріоритетів: обмежені гроші й час, переконаний він, насамперед мають працювати на захист людей.

У розмові про роль держави Глеба наполягає: фахівець може проявляти ініціативу, не чекаючи вказівки згори. Ведуча запитує, чи здатен архітектор сам продумати концепцію і запропонувати її. Він відповідає ствердно.

Глеба не заперечує, що потрібні замовник, фінансування та суспільний запит. Але за зміст своєї пропозиції архітектор відповідає сам. Якщо він просто оформлює будь-яке побажання того, хто платить, місто втрачає шанс отримати обґрунтовану альтернативу.

Будівля має бути готовою до змін

Люди змінюють звички, а будівлі залишаються. Тому Глеба радить уже в проєкті передбачати, що споруда згодом може отримати інше призначення. Ця думка звучить протягом усього інтерв’ю.

“Але так треба будувати, щоб потім функцію міняти”, – наголошує він.

Як приклад він наводить власну концепцію реновації Лук’янівської площі в Києві. За його словами, руйнування змусили замислитися, якою територія могла б стати далі. Для нього це частина роботи архітектора – запропонувати бачення майбутнього простору, а не лише виконати отримане замовлення.

Глеба говорить саме про концепцію. В інтерв’ю немає повідомлень про її затвердження або початок реалізації.

Те саме питання виникає з приміщеннями колишніх кінотеатрів. Коли звичне використання слабшає чи зникає, площі нікуди не діваються. Їм потрібна нова концепція. При цьому загальні слова Глеби про кіноринок не дають підстав стверджувати, що всі українські кінотеатри закрилися.

Чому Барселона не може бути шаблоном для Херсона

Побажання зробити українські міста “як у Європі” звучить привабливо, але для Глеби воно надто розмите. Європейські міста різняться між собою. Їх формували власна історія, клімат, потреби жителів і повсякденний уклад.

Архітектор заперечує проти копіювання готового образу без розуміння цих умов. Він згадує Барселону: її впізнавані символи не означають, що їх потрібно відтворювати у Києві чи Херсоні. Кожне українське місто має знайти рішення для свого середовища.

Вивчати світовий досвід, за його підходом, означає розбиратися, чому певне рішення працює. Архітектор повинен пояснити, навіщо концепція потрібна громаді, як нею користуватимуться люди і чому вона доречна саме тут. Гарна картинка на всі ці запитання не відповість.

Місто продовжує жити

Наприкінці Глеба звертається до молоді й розповідає про викладання. Він намагається заохочувати студентів уявляти майбутнє, замість того щоб шукати єдину правильну відповідь у старих зразках.

Для розуміння минулого він пропонує уявити себе людиною іншої епохи: її побут, транспорт, одяг і звички. Так легше збагнути, чому тоді будували саме так. Проте сьогодні люди живуть по-іншому, і проєктувальник має враховувати ці зміни.

Херсон у цій розмові – один із прикладів міста, якому доведеться вирішувати, що відтворити, що пристосувати до нового використання, а де будувати заново. Глеба не пропонує завершити дискусію готовим зображенням. Він хоче, щоб кожне рішення можна було пояснити тим, як місто житиме далі.

“Місто – це живий організм, а не застиглий камінь чи ще щось”, – підсумовує він.

У цих словах сходяться теми всієї розмови: повага до місця та його історії, обережність із механічними запозиченнями, безпека, доступність і самостійність архітектора. Сенс відбудови для Глеби – зробити будівлі знову потрібними людям, щоб вони могли змінюватися разом із життям міста.

Повне інтерв’ю з Віктором Глебою