Одеські катакомби виникли насамперед через видобуток будівельного каменю: поки на поверхні зростали будинки, під землею залишалися виробки. Але відомий підземний лабіринт зберігає значно більше, ніж історію каменярів. Поряд зі штучними ходами є природні печери, а в їхніх відкладах знаходили кістки тварин, які жили задовго до появи міста.

У цій історії місто й підземелля наче міняються місцями: те, що забирали знизу, ставало стінами нагорі. А коли каменярі натрапляли на природну печеру, відкривалася зовсім інша Одеса – з мастодонтами, носорогами та морем, яке залишило по собі камінь. Розібратися в цих шарах часу допомагають геологи, історики й дослідники катакомб.

Чому під Одесою опинилося стільки ходів

Підземний простір не будували за єдиним задумом. В Енциклопедії історії України історикиня Олена Бачинська описує його як мережу порожнин під Одесою та околицями. Близько 95% становлять колишні каменярні. До ширшого комплексу також належать підвали, бункери, дренажні тунелі, зливові колектори й природні печери.

Це пояснює різноманітність підземних приміщень. Виробка для каменю, господарський льох і пізніше укриття могли виглядати по-різному, бо їх створювали для різних потреб. Тож перше цікаве запитання до будь-якого ходу – навіщо він був потрібний. Відповідь визначає, на що дивитися: на сліди видобутку в стінах, облаштування приміщення чи його зв’язок із поверхнею.

Звична назва також дещо збиває з пантелику. В Одесі головною причиною появи лабіринтів був господарський видобуток, тоді як катакомби Риму відомі передусім як місця поховання. Для основної частини одеських підземель точніше визначення “підземні каменоломні”.

Ракушняк: морське минуле в міських стінах

Камінь, заради якого працювали під землею, називають ракушняком, або вапняком-черепашником. Його природна історія почалася задовго до каменярів. Понтичні вапняки Одещини пов’язані з давнім морським басейном: залишки організмів накопичувалися у відкладах, які згодом перетворилися на породу.

Загальний механізм пояснює Національна паркова служба США: біогенні осадові породи утворюються, коли рештки організмів накопичуються, ущільнюються та зцементовуються. Черепашковий вапняк складається переважно з фрагментів морських організмів. У черепашнику можна буквально побачити матеріал, із якого склалася порода: те, що колись було частиною живих організмів, стало будівельним каменем.

Саме тут зустрічаються два різні часові масштаби. Морські відклади формувалися мільйони років тому, а інтенсивне розростання одеських підземних виробок припало на першу половину XIX століття. Порода набагато старша за вирізані в ній ходи. Для геолога стіна передусім зберігає історію давнього басейну, для історика праці – ще й історію того, як люди навчилися перетворювати її на житло.

Як діставали будівельний камінь

У описі історії видобутку, укладеному за працями дослідників Костянтина Проніна та Валерія Юдіна, розрізняють кілька способів потрапити до пласта. Там, де він виходив на схил балки, прокладали горизонтальну штольню. В інших місцях робили похилий хід або вертикальний шахтний ствол.

Усередині робітники відокремлювали від масиву великі блоки, використовуючи спеціальні пилки, ломи та клини. Потім камінь розпилювали на менші будівельні елементи. Готові блоки виносили або вивозили; застосування кінних візків дозволяло працювати далі від виходу. Для підйому через вертикальний ствол використовували підйомний механізм.

Звідси й походить значна частина того, що видно на стінах виробок: площини зрізів, сліди інструментів, залишені масиви породи. Це матеріальні свідчення праці. Вони роблять колишню каменоломню зрозумілішою: перед нами залишок робочого простору, де потрібно було відділити блок, звільнити місце для наступного й доправити важкий вантаж до виходу.

Яка довжина одеських катакомб

Поширені 2500 кілометрів звучать як точний результат, однак у довідкових джерелах ідеться про оцінку. Енциклопедія Сучасної України у статті Т. В. Кріль, відредагованій 2022 року, наводить понад 1500 кілометрів описаних і закартованих виробок та орієнтовну загальну протяжність 2500-3000 кілометрів.

Найзручніше уявляти ці кілометри як сумарну довжину вулиць на багатьох планах, а не відстань між двома кінцевими точками. Тут важлива не лише довжина: дослідникові потрібно знати, де хід розгалужується, із чим з’єднується та де закінчується доступна для обстеження ділянка. Саме карта перетворює вражаюче число на знання про конкретне місце.

Що знайшли в печері, старшій за каменоломні

Окрема історія пов’язана з природними карстовими порожнинами, які розкрили підземні виробки. Одеський національний університет імені І. І. Мечникова описує печери, заповнені червоно-бурою глиною з численними кістками викопних тварин. Знахідки належать до природного минулого місцевості, а не до діяльності людей у шахтах.

За університетською довідкою, опублікованою 2022 року, після початку розкопок 1932 року тут виявили понад 50 тисяч кісток, що представляють 46 видів тварин. Серед названих у ній мешканців давнього світу є мастодонт, носоріг, верблюд і великі страуси. Університет відносить цих тварин до часу понад 3,7 мільйона років тому.

Найнесподіваніша деталь тут – сама глина. Для відвідувача вона може виглядати звичайним заповненням порожнини, а для палеонтолога це середовище, у якому збереглися рештки. Тому цінність знахідки визначає не лише те, якій тварині належала кістка, а й де саме її виявили. Каменоломні відкрили доступ до значно старішого природного архіву.

Природна печера має власну назву “Заповідна”. Дослідник Костянтин Пронін у енциклопедичній статті 2010 року наводив її протяжність 380 метрів і пояснював, що порожнина сформувалася вздовж тектонічних тріщин у вапняку. Він описував розширення в нижній частині ходів і куполи у склепінні. Такі ознаки природної будови відрізняються від слідів роботи пилки в каменоломні. Порівнюючи їх, можна розділити роботу природних процесів і людське втручання, навіть якщо вони зустрічаються поруч.

Університет також розрізняє дві дати: геологічну пам’ятку природи затвердили 1963 року, а підземний палеонтологічний заповідник ОНУ створили на її базі 1968-го. Збереження природних відкладів тут так само важливе, як охорона самих ходів.

Звідки взялися розповіді про підземні скарби

Легенди стали частиною образу катакомб ще до сучасних екскурсій. Одеський літературний музей 2025 року опублікував фрагмент нарису журналіста Бориса Фліта, який під псевдонімом Д. Маллорі писав про підземелля 1929-го. Уже в тому тексті йшлося про таємні багатства, контрабандистів та пригоди.

Показово, що й сам автор відносив історії про незліченні скарби до царини легенд. Сьогодні цей нарис цікавий як портрет міської уяви: невидимому простору під знайомими вулицями легко приписати чуже життя, секрети й багатства. Читати його варто саме як літературне свідчення епохи. Пригодницька оповідь додає катакомбам культурної історії, навіть коли її сюжети залишаються неперевіреними.

Пізніше залишені виробки отримували нові функції. Зокрема, історичні джерела фіксують використання підземель партизанами під час Другої світової війни. У Нерубайському створили музей, що відтворює підземний табір. Тому музейна експозиція, слід видобутку й природна печера розповідають про різні сторінки минулого, навіть коли всі вони названі одним словом “катакомби”.

Як дослідники читають підземну історію

Дослідження починається з уважного читання стін. У статті К. Проніна, В. Проніна та О. Васильєвої, опублікованій у “Віснику Одеського історико-краєзнавчого музею” 2023 року, розглянуто дві ділянки нерубайських каменоломень. Автори картували виробки, описували геологію, написи та знахідки.

У дослідженому районі ЗК-39 автори зафіксували гірничий напис 1887 року, виконаний червоною охрою. Обидві вивчені ділянки на час обстеження не мали сполучення з основним лабіринтом; для ЗК-39 дослідники допускають давніший зв’язок, перерваний завалами та закладеними проходами. Так карта допомагає побачити не лише форму підземелля, а і його зміни в часі.

Чому підземелля важливе для міста нагорі

Історія катакомб має й інженерний бік. У дослідженні 2017 року Євген Черкез, Сергій Медінець і Сергій Світличний розглядали використання підземних споруд Одеси для вивчення водного режиму. Автори пов’язували багаторічне підвищення рівня підземних вод зі зниженням міцності понтичних вапняків і погіршенням стану виробок.

Це пояснює, чому катакомби цікавлять не лише істориків і палеонтологів. Вода, порода та міська забудова взаємодіють, а зміни під землею можуть мати значення для поверхні. Стан конкретної ділянки потребує окремого обстеження: історична карта й сучасна інженерна оцінка відповідають на різні запитання.

У цьому сенсі найбільш промовистою знахідкою може стати не скарб, а кілька цифр червоною охрою. За ними виникає людина, яка працювала тут задовго до нас, її робочий день і камінь, призначений для чийогось будинку. Коли дослідник фіксує такий напис на плані й фотографує його разом з оточенням, підземна історія отримує адресу. А місто нагорі – ще одну можливість зрозуміти, з чого воно виросло.