Тема Придністровʼя вривається в український інформаційний простір із завидною регулярністю. Після початку повномасштабного вторгнення Росії питання стало особливо чутливим. І це зрозуміло: невизнана “Придністровська Молдавська Республіка” (ПМР) безпосередньо межує з Україною, а на її території вже понад тридцять років зберігається військова присутність Росії. Кожного разу, коли ситуація на фронті стає напруженою, або коли з’являються новини про переміщення російських військ, одразу виникають тривожні заголовки: чи не відкриє Кремль “другий фронт” із Придністровʼя? Чи варто Україні очікувати удару з тилу? Аби відповісти на ці запитання, варто холодно і без паніки оцінити реальний стан справ, військові спроможності угруповання та геополітичний контекст. І перший висновок, який напрошується: реальна загроза наступу з Придністровʼя сьогодні є вкрай низькою, але ігнорувати цей напрямок теж не варто.

Придністровʼя – це вузька смуга землі вздовж Дністра, де мешкає близько 450 тис людей. Регіон не має виходу до моря, з усіх боків оточений територією Молдови та України. Прямого сухопутного коридору з Росією не існує, повітряне сполучення також відсутнє. Єдиний спосіб доставити туди війська або техніку – через територію України або Молдови, що в умовах війни є неможливим. Саме ця географічна ізоляція є головним чинником, який робить Придністровʼя стратегічним глухим кутом, а не плацдармом для наступу.

Російське військове угруповання в Придністровʼї, згідно з офіційними даними, налічує максимум 1,5-2 тис військовослужбовців. Це приблизно три-чотири батальйони, які формально виконують функції миротворців та охороняють величезний склад боєприпасів у селі Колбасна. Цей склад – одна з найбільших у Європі арсеналів, де зберігаються десятки тисяч тонн боєприпасів ще з радянських часів. Саме через нього Придністровʼя становить інтерес для Росії, але не як військовий трамплін. Для наступальних операцій такого угруповання недостатньо категорично. Дві тисячі солдатів, навіть за умови підтримки місцевих збройних формувань, не здатні прорвати оборону Збройних сил України, які мають мільйон особового складу, сучасну техніку, дрони та величезний бойовий досвід.

Існують ще так звані “місцеві збройні формування” ПМР, чисельність яких оцінюють у 12-15 тис осіб. Але ці підрозділи укомплектовані переважно залишками радянської техніки, яка давно морально застаріла. Їхнє основне завдання – підтримувати внутрішню стабільність невизнаної республіки, а не воювати з регулярною армією. В умовах, коли Україна щодня знищує сучасні російські танки та системи ППО, кидати в бій архаїчні зразки техніки – самогубство. До того ж, щонайменше третина населення Придністровʼя (за різними оцінками) мають українське громадянство, включно з так званим “президентом” регіону Вадимом Красносельським. Поставало б питання: хто і, головне, заради чого піде на самогубчу авантюру проти мільйонної армії, яка успішно стримує наступ на сході?

Тоді чому тема Придністровʼя так регулярно з’являється в новинах, а іноді навіть на рівні Офісу президента? Відповідь – інформаційно-психологічний вплив. Придністровʼя працює не як реальний військовий плацдарм, а як інструмент тиску. Для Росії – це спосіб тримати Україну в напрузі, змушувати її розпорошувати увагу та резерви на південний напрямок, створювати ілюзію загрози з тилу. Це дешево, але ефективно: варто кремлівським пропагандистам згадати про “війська в Придністровʼї”, як в інформаційному просторі виникає хвиля обговорень.

Для деяких українських політиків та медіа підігрівання “придністровської загрози” теж має свої вигоди. Постійне відчуття “обложеної фортеці” дозволяє підтримувати мобілізаційний стан, а також – що цинічно, але реально – освоювати бюджетні кошти на будівництво додаткових фортифікацій та укріплень. На жаль, такі випадки в Україні не поодинокі, і вони дискредитують справжні оборонні зусилля.

Водночас, не можна впадати в іншу крайність – повністю ігнорувати Придністровʼя. Поки на території регіону зберігається величезний склад боєприпасів у Колбасні, існує потенційна загроза диверсій. Російські спецслужби можуть спробувати влаштувати провокації, спрямовані на дестабілізацію ситуації в Одеській області. Крім того, зброя з цього складу вже неодноразово потрапляла на чорний ринок, що створює додаткові ризики. Тому пильність на кордоні з Придністровʼям повинна бути підвищеною. Але це саме пильність, а не паралізуючий страх перед нібито неминучим наступом.

Ще один важливий аспект – політичний. Придністровʼя – це не лише військова проблема, а й частина молдовської території. Київ неодноразово підкреслював, що поважає суверенітет та територіальну цілісність Молдови. Тому будь-які односторонні дії України в регіоні без координації з Кишиневом були б некоректними. На щастя, Молдова останніми роками демонструє проєвропейський курс, а її влада також зацікавлена у вирішенні “замороженого конфлікту”. Існує спільне розуміння, що російська військова присутність на Дністрі – це загроза для всієї регіональної стабільності.

Отже, реальна картина така: сьогодні Придністровʼя не є військовою загрозою для України. Російське угруповання там малочисельне, ізольоване та не має ресурсів для масштабного наступу. Місцеві формування не боєздатні проти регулярної армії. Тому заяви про неминучий “новий фронт” – це переважно елемент інформаційної війни, який вигідний як Кремлю (для психологічного тиску), так і окремим вітчизняним гравцям (для внутрішньої мобілізації або освоєння коштів). Але ігнорувати Придністровʼя не можна: пильність на цьому відрізку кордону є обовʼязковою, а склад у Колбасні потребує постійного моніторингу. Водночас українські військові повинні зосередити основні зусилля там, де зараз вирішується доля війни – на Донеччині, Луганщині, Запоріжжі та Херсонщині. А спекуляції навколо Придністровʼя варто сприймати спокійно, зберігаючи холодний розум та здоровий глузд.