Ракетна інженерка Юлія Кобринович прийшла до війська з бажанням працювати з технікою, але, за її словами, у 2022 році їй запропонували лише медичну посаду. Два роки вона служила бойовою медикинею, перш ніж змогла перейти на технічну спеціальність. Вона критикує призначення за гендерними стереотипами, перешкоджання роботі під час евакуацій і командирів, які, за її свідченнями, залишали людей без забезпечення або вводили їх в оману щодо позицій.

В інтерв’ю “Хвиля Інфо” військовослужбовиця розповіла про перешкоди під час виконання обов’язків, фізичне й психологічне навантаження, досвід звернень через проблеми з командуванням та допомогу, яку можуть надавати цивільні. Розмову провела авторка та інтерв’юерка видання Марія Ковальчук. Кобринович також пояснила, чому частину змін для майбутніх військовослужбовиць починала б не з армії, а зі школи.

“Ти жінка, будеш медиком”: коли освіта не визначає посаду

Коли Кобринович долучалася до війська, вона хотіла займатися технікою. Медична робота не була продовженням її цивільної освіти:

“Ні, я взагалі, я технічний спеціаліст. Я маю суто технічну освіту. Я хотіла, коли прийшла до війська в армію, я хотіла займатися технікою. Я за освітою ракетний інженер.”

Проте, за її словами, тоді їй дали зрозуміти, що іншого місця для неї немає. Пояснення такого вибору вона пов’язує саме зі статтю, а не з відповідністю освіти майбутній роботі:

“Ти жінка, будеш медиком. Або йди звідси. Така була риторика. Це був 22 рік. Зараз цим краще.”

Водночас Кобринович не ставить знак рівності між ситуацією на початку повномасштабного вторгнення і можливостями на момент розмови. За її спостереженнями, вибір став ширшим: з’явилося більше шансів працювати в технічних та аналітичних підрозділах, займатися безпілотниками. Вона вважає, що цивільний фах тепер частіше намагаються враховувати: людину з медичною освітою спрямувати в медичне забезпечення, з технічною – наблизити до роботи з технікою.

Серед напрямів, на які часто потрапляють жінки, військовослужбовиця називає канцелярську роботу й облік, медицину, а також пілотування та технічне обслуговування дронів. Цими напрямами можливості не обмежуються: вона згадує і знайомих на інших бойових спеціальностях, зокрема посестру-мінометницю.

Канцелярську роботу Кобринович просить не знецінювати й не ототожнювати автоматично зі штабною офіцерською посадою. Це може бути, наприклад, солдатська посада, пов’язана з обліком у продовольчій службі: що надійшло, що видали, що потрібно підрахувати. Вона вважає таку роботу необхідною, якщо людина має до неї схильність. Заперечує натомість проти призначення за стереотипом, коли бажання та кваліфікація відходять на другий план.

Повернутися ближче до власного фаху їй зрештою вдалося, але для цього знадобилися час і не одна спроба:

“Трошки поправлю, я медиком пропрацювала два роки бойовим, перевелася на технічну спеціальність, більш-менш близько до моєї роботи, але це було непросто.”

Розповідаючи про розподіл посад, Кобринович згадує і протилежні випадки. За її словами, знайомі медсестри не могли потрапити на медичну роботу, бо не були лікарками. Інша військовослужбовиця, з якою вона служила, мала посаду вогнеметниці, хоча фактично, як стверджує Кобринович, такої роботи не виконувала.

Проблему невикористаної цивільної кваліфікації вона не вважає виключно жіночою. Серед її знайомих чоловіків також були люди з потрібними війську знаннями, які після вступу на службу не отримували відповідної роботи. Комусь згодом вдавалося перевестися ближче до своєї спеціальності, комусь – ні.

Речі викидали з автівки: як її не пускали на евакуацію

На запитання, чим відрізняється служба жінок і чоловіків, Кобринович насамперед розмежовує посадові обов’язки та ставлення до людини. Завдання на посаді потрібно виконувати незалежно від статі. А от у повсякденному ставленні вона неодноразово відчувала різницю.

Ведуча запитує, чи буває, що чоловіки забороняють жінці щось робити, намагаючись її вберегти. Кобринович відповідає ствердно, але не погоджується описувати це як ніжність. На її думку, бажання допомогти може порушувати особисті кордони, якщо людина такої допомоги не просила, і зрештою перешкоджати службі.

Вона розрізняє два мотиви такого ставлення. Перший – прагнення захистити, не запитавши, чи потрібен цей захист. Другий – переконання, що жінка просто не спроможна виконати завдання. У її досвіді обидва підходи призводили до того, що їй не давали робити роботу, за яку вона відповідала.

Конкретні випадки, які наводить військовослужбовиця, пов’язані з евакуаціями. Один із них вона описує так:

“З мого досвіду в мене було декілька разів таких, вони всі пов’язані з евакуаціями. Було так, що водій викидав мої речі з автівки, щоб я не їхала на Евак.”

За її оцінкою, за діями водія стояли бажання нібито захистити її та сумніви, чи вистачить їй фізичної сили. В іншому випадку, розповідає вона, командир не хотів бачити жінок на цій роботі, і її відсторонили від участі.

Для Кобринович тут важливе не лише особисте ставлення колег. Вона говорить і про професійну відповідальність: обов’язки залишаються, навіть якщо хтось інший вважає, що жінку потрібно від них уберегти. Невиконане завдання для неї є також питанням совісті.

Розмова починається і з питання про суто жіночі підрозділи. Кобринович каже, що знає про жіночі екіпажі та бачила повідомлення про них, зокрема у протиповітряній обороні. Водночас застерігає: суто жіночих формувань рівня роти чи батальйону особисто не бачила.

Навантаження, підготовка та претензії до ВЛК

Автоматично спрямовувати жінку в бойову медицину як на нібито легшу роботу Кобринович вважає помилкою. Вона розрізняє службу в медичній частині та роботу бойового медика, якому доводиться переносити значну вагу. Саме потребою багато носити на собі вона пояснює високу фізичну складність цієї роботи.

На запитання про власну підготовку військовослужбовиця відповідає, що почала проходити вишкіл ще до запису в армію. Далі навчання тривало:

“Загалом я проходила близько п’яти вишколів за перші два роки війни.”

Вона описує вишколи як інтенсивні тренування та окремо згадує навчання для здобуття військово-облікової спеціальності в навчальному центрі. Тобто відсутність цивільної медичної освіти в її історії не означала відсутності подальшої військової підготовки.

Розповідаючи про бойовий шлях, Кобринович також уточнює: далеко не вся служба складається з великих операцій, про які говорять у новинах. Вона згадує участь у харківському наступі, службу на Харківському та Донецькому напрямках, зокрема біля Бахмута до втрати міста й після неї. На Куп’янському напрямку, за її словами, прослужила півтора року. Це її розповідь про попередній досвід, без уточнення нинішнього місця служби.

Коли розмова переходить до психологічної готовності, Кобринович не підтримує ідею звести її до окремої перевірки перед службою. Вона пояснює, що стан і мотивація людини можуть змінюватися: новини або події з близькими здатні різко посилити бажання долучитися до боротьби, а в інший період людина може переживати спад.

“В якийсь момент ти навпаки в мінусі і тримаєшся тільки на обов’язках. Я не думаю, що прям таке психологічне тестування нам потрібно. Нам потрібно більше, але це трошки не про жінок взагалі, а загалом про військовослужбовців.”

Пояснюючи, що вважає важливішим, Кобринович переходить до роботи військово-лікарських комісій. Саме тут звучить одна з найрізкіших її оцінок. Вона спочатку називає працівників ВЛК злодіями, потім одразу виправляє себе й визнає, що там працюють і нормальні люди, але зберігає звинувачення на адресу частини працівників та керівництва:

“Злодії сидять, точніше не так, сидять більшості нормальні люди, половина з них злодії, а злодії ними керують. Ось ВЛК – це просто здоровений мінус української армії.”

Це її різка оцінка, а не наведені в розмові докази злочинів: конкретних справ, прізвищ або документів на її підтвердження вона не називає. Водночас головний акцент Кобринович у цій відповіді – потреба змінити роботу ВЛК. Вона вважає її проблемою і для чоловіків, і для жінок, а не окремим питанням жіночої служби.

Ведуча також порушує тему підтримки вагітних військовослужбовиць. Кобринович одразу застерігає, що не має достатньої обізнаності в цьому питанні. Вона згадує переведення на безпечнішу посаду та відпустку у зв’язку з материнством, але говорить і про неясні для неї законодавчі нюанси. Докладно пояснювати порядок отримання такої підтримки вона не береться.

Ігри замість роботи, відсутність зимового одягу та неправда про позиції

Основою довіри до командира Кобринович називає дві однаково важливі речі: виконання його роботи та чесність із підлеглими. У її розумінні командир відповідає і за завдання, поставлене вищим керівництвом, і за те, щоб люди мали можливість його виконати.

“Командир має виконувати свою роботу. Робота командира двояка. Перша – виконувати ті задачі, які йому поставило керівництво, як і вищі командири. І друге – забезпечувати своїх людей усім необхідним для виконання цих задач. Це від їжі, озброєння, якихось побутових речей до розуміння, в чому ця задача складається. Якщо цього нема, то він свою роботу не виконує. І довіри до нього немає ніякої.”

Початкове враження від людини, за її словами, може виявитися оманливим: харизма не замінює результатів роботи. Кобринович стверджує, що бачила командирів, які грали в комп’ютерні ігри, тоді як їхні підлеглі гинули. Інший прояв невиконання обов’язків вона описує через відсутність найнеобхіднішого забезпечення:

“Або роблять щось, якусь імітацію діяльності, коли у їх підлеглих, наприклад, просто не видано зимовий одяг, зимове взуття.”

У її розповіді це претензія до конкретної роботи на посаді: чи забезпечені люди одягом, їжею, зброєю і чи розуміють завдання, яке їм наказали виконати. Без цього, вважає вона, посада та особисте враження від командира не дають підстав йому довіряти.

Окремо Кобринович говорить про неправду, яка стосувалася бойового завдання. За її свідченням, слова командування про позиції суперечили тому, що військові вже побачили під час власної розвідки:

“Прямо в лице тобі кажуть, що заходьте на позиції. Там нікого немає. Коли ми вже зробили розвідку коптером, і показують старі карти. І ми вже точно знаємо, що на цих позиціях росіяни вже там давно.”

Для неї це було не просто непорозумінням між начальником і підлеглими: вона називає таке інформування прямою брехнею.

Кобринович окремо обмежує це звинувачення: говорячи про пряму неправду, вона має на увазі командирів 118-го батальйону ТрО, а не всіх командирів, з якими служила. Вона пояснює, що раніше їй уже дорікали за надто узагальнені висловлювання, тому цього разу робить уточнення:

“Інші мої командири рівню батальйонів завжди були чесні.”

Наведені епізоди є її свідченнями; відповіді названого командування в цій розмові немає. Сама Кобринович вважає, що обман шкодить ширше, ніж стосункам з одним керівником: після такого досвіду підлеглому важче довіряти й наступним командирам.

На запитання, що робити військовослужбовцю, який стикається з невиконанням обов’язків або неправдою, вона називає звернення до вищого командира та гарячу лінію. Перший шлях, за її спостереженнями, доступний не завжди й не обов’язково приводить до позитивного результату.

“Крайня інстанція – це гаряча лінія. На неї звертаються багато військовослужбовців і вона доволі дієва. Хоча не дуже швидка. Це саме швидше реагування було біля двох діб. Знову залежить від підрозділа.”

Кобринович пов’язує дієвість такого звернення з тим, як у конкретному підрозділі реагують на можливі наслідки перевірки згори. Приблизно дві доби вона називає найшвидшим відомим їй випадком реагування, а не загальним правилом. Конкретного номера гарячої лінії та універсального порядку оскарження вона в інтерв’ю не наводить.

Допомога з тилу: гроші, технічні навички та їжа для позицій

Тим, хто не може служити, але хоче допомагати, Кобринович пропонує починати з реальної потреби. Вона посилається на ідею сродної праці Григорія Сковороди: і у війську, і в тилу варто шукати роботу, яка відповідає силам, знанням та схильностям людини.

Перше запитання – що потрібно зробити. Друге – що людина вже вміє або якої кваліфікації хоче набути. Кобринович наголошує, що допомога й навчання можуть відбуватися одночасно: не обов’язково відмовлятися від корисної справи лише тому, що потрібної навички ще немає.

Найочевиднішим напрямом вона називає пошук грошей на речі, потрібні на передовій. Серед великих і постійних витрат – автомобілі та їхній ремонт. Поруч із ними залишаються потреби в генераторах, зарядних станціях, раціях і батареях різних розмірів.

Водночас військовослужбовиця каже, що бачить вигорання серед людей, які давно займаються зборами. Тому її відповідь не обмежується закликом знову шукати кошти. Вона згадує й попит на людей із навичками роботи з дронами, які можна опановувати під час навчання.

Детальніше Кобринович зупиняється на менш технічному прикладі – харчуванні для позицій, куди продукти доставляють безпілотниками. За її словами, проблема полягає не у відсутності їжі загалом. Звичайне забезпечення розраховане на інші умови: коли вантаж можна привезти автомобілем, а продукти – приготувати. Люди на частині позицій такої можливості не мають.

Вона описує, що відбувається під час скидання непридатного для цього харчування: печиво кришиться, локшина швидкого приготування пошкоджується. До того ж передати можна лише обмежені вагу та обсяг, тому важливо, що саме потрапить у цей вантаж і чи вистачить його поживності.

“І щоб вона була поживна, вона була смачна і вона була неважка. Це просто приклади того, що можна робити прямо тут і зараз.”

Кобринович бачить тут можливість допомагати конкретному підрозділу, наприклад тому, де служать близькі. Йдеться про комплектування їжі під реальний спосіб доставки та умови людей, які її отримуватимуть. Готового універсального набору вона не пропонує, а називає саму невирішену, за її досвідом, потребу.

Важливо й те, що така допомога не повинна одразу охоплювати всю армію. Вона говорить про посильний внесок:

“В тому обсязі, в якому вона може. Ми ж ніхто не кажемо на всю армію, всі пайки робити.”

Заборона на технічний фах і лікар, якого немає: бар’єри ще до служби

На запитання про одну особисту реформу Кобринович відповідає, що почала б із підготовки до армії. На її думку, жінки можуть приходити на службу вже в нерівному становищі: не лише через ставлення інших, а й через відсутність навичок та впевненості у роботі з технікою.

Вона пов’язує це, зокрема, зі шкільним досвідом. На уроках праці хлопців і дівчат навчали окремо: одних – працювати з інструментами, інших – готувати й вишивати. Кобринович припускає, що звідси може походити страх частини жінок перед технікою, інструментами або зброєю.

Натомість вона пропонує навчання без такого поділу, з практичними знаннями, потрібними людям під час війни. Передусім говорить про базові навички виживання й користування обладнанням: уміти запустити генератор, працювати із зарядною станцією. До цього додає початкові навички поводження зі зброєю та дронами.

Друга її пропозиція – обов’язкова військова кафедра для жінок і чоловіків. Кобринович пов’язує доступ до такої підготовки з подальшими кар’єрними можливостями. Вона звертає увагу, що рішення про військове навчання часто потрібно ухвалювати ще в університеті, коли людина могла взагалі не планувати служити.

Однак, за її словами, навіть усвідомленого бажання не завжди вистачало. Вона згадує знайомих дівчат, які хотіли потрапити на військову кафедру, але отримували відмови, і власну невдалу спробу. Ця історія, наголошує Кобринович, сталася понад десять років тому; як саме процедури влаштовані тепер, вона не береться стверджувати.

Першою перешкодою, за її розповіддю, стало обмеження на навчання жінок за її технічною спеціальністю. На запитання, чи відмова була пов’язана з іспитами або фізичним станом, вона відповідає:

“Там немає екзаменів. Через тупізм. Спочатку, оскільки в мене спеціальність – я ракетний інженер, з’ясувалося, що я не можу на своїй спеціальності на військовій кафедрі навчатися.”

Як пояснює Кобринович, тоді їй повідомили про заборону Міністерства оборони на навчання жінок за цим напрямом. Натомість запропонували психологічний. Хоча такого бажання вона не мала, погодилася, щоб усе ж потрапити на кафедру.

Далі виникла вимога медичного огляду. Окрім інших лікарів, потрібно було отримати підпис військового гінеколога. Саме ця умова, за словами Кобринович, виявилася нездійсненною:

“Але там плюс до всіх, які є у хлопчиків лікарів, ще мав бути підпис гінеколога. Але гінеколог мав бути військовий, а військового гінеколога не було. В принципі. Ось для мене ця військова кафедра тоді так і скінчилась.”

У житті Кобринович ці бар’єри виникали і до служби, і вже у війську: спочатку вона не змогла отримати бажану підготовку, пізніше – одразу працювати за цивільним фахом. Тому вона пропонує дати жінкам і чоловікам однаковий доступ до підготовки, а надалі уважніше добирати для них роботу. Вибір спеціальностей, за її спостереженнями, розширюється. Проте шлях від ракетної інженерії через два роки бойової медицини назад до техніки для неї виявився довгим і непростим.

Дивіться повне інтерв’ю з Юлією Кобринович

Більше про досвід служби Юлії Кобринович, стереотипи щодо жінок у війську, роботу ВЛК та довіру до командирів – у повному інтерв’ю для “Хвиля Інфо”. Розмову провела Марія Ковальчук.