Після початку повномасштабної війни мільйони українців опинилися в Євросоюзі, де безпека від обстрілів не завжди означає відсутність нових ризиків для родин і дітей. Українські сім’ї стикаються з іншими правилами виховання, суворішим контролем з боку соціальних служб, шкіл і лікарів, а діти, яких евакуювали з українських закладів, у деяких країнах потрапляють у складну систему місцевої опіки, судових рішень і тривалих суперечок щодо повернення в Україну.

Фактично йдеться про дві пов’язані проблеми. Перша стосується українських родин, які виїхали за кордон і можуть зіткнутися з перевірками через конфлікти вдома, фізичні покарання, залишення дітей без нагляду, прогули школи або підозри в неналежному догляді. Друга – дітей, евакуйованих до Європи з українських дитячих закладів, повернення яких іноді ускладнюється рішеннями іноземних судів про опіку, прийомні сім’ї або навіть усиновлення.

У багатьох країнах ЄС те, що в Україні часто вважалося “сімейною справою”, розглядається як питання безпеки дитини. Якщо школи, лікарі, соцпрацівники або навіть сусіди бачать ознаки насильства, занедбаності чи ризику для дитини, вони мають обов’язок повідомити відповідні органи.

Соцслужби не вилучають дітей через поодинокі побутові конфлікти або незначні травми, але у разі повторних сигналів чи серйозної загрози можуть розпочати перевірку. В окремих випадках це закінчується тимчасовим вилученням дитини – до з’ясування обставин або рішення суду.

Особливу увагу звертають на фізичні покарання, залишення дітей без нагляду, систематичні прогули школи, ігнорування медичних потреб та гучні конфлікти вдома. У багатьох країнах ЄС будь-який “ляпас”, штовхання чи грубе стримування можуть трактуватися як насильство. Школи та лікарі часто першими помічають проблеми: синці, опіки, регулярні пропуски занять, тривожність чи соціальну ізоляцію дитини. Психологічне насильство та гучні сварки, які чують сусіди, також можуть стати сигналом для поліції або соціальних служб.

Підставою для втручання можуть стати не лише фізичні ушкодження, а й системна недбалість: наприклад, регулярне залишення дитини без нагляду, ігнорування медичних рекомендацій або постійні гучні конфлікти. Водночас соціальні служби часто спершу пропонують родині допомогу та підтримку, а не одразу вдаються до крайніх заходів.

Найбільше українських родин із дітьми нині перебуває у Польщі та Німеччині. Фахівці радять батькам із Півдня України дотримуватися місцевих правил виховання, пояснювати травми та конфлікти, підтримувати контакт зі школою та лікарем. Це допомагає уникнути непорозумінь із соцслужбами та водночас захищає права дитини й родини.

Однак проблема українських дітей у Європі не обмежується лише перевірками родин. Окремий і значно складніший вимір мають випадки з дітьми, яких під час повномасштабної війни евакуювали до Європи з українських дитячих закладів. Тут питання переходить у площину міжнародної опіки, судових рішень і права України повернути дітей додому після тимчасової евакуації.

Зокрема, Київ заявляє про серйозні проблеми з поверненням частини українських дітей, які були евакуйовані до Італії під час війни. За даними CNN, українська влада повідомила, що кілька дітей, вивезених до Італії, входять до числа десятків українських неповнолітніх, поверненню яких на батьківщину перешкоджають рішення італійських судів.

“Італія відмовляється співпрацювати з Києвом у цьому питанні та перешкоджає українській стороні перевіряти умови перебування дітей”, – заявив уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець у коментарі CNN.

Конфлікт загострився після справи 15-річного хлопця на ім’я Саша. Українська сторона заявила, що італійський суд дозволив його усиновлення місцевою родиною, попри те що мати хлопця в Україні наполягає на поверненні сина. Цей випадок став одним із символів ширшої проблеми: діти, яких вивозили з України як тимчасово евакуйованих, у країнах ЄС можуть отримувати інший юридичний статус.

Київ наголошує, що евакуація мала тимчасовий характер. Українська влада заявляє, що, попри продовження війни, ситуація в окремих регіонах країни стабілізувалася, а для дітей можна знайти безпечні місця в Україні. Саме тому Україна наполягає на перегляді рішень, які фактично закріплюють дітей за іноземними опікунами або прийомними сім’ями. Водночас італійська сторона спирається на власне законодавство.

Як повідомляє CNN, італійські органи від самого початку розглядали частину українських дітей як неповнолітніх без супроводу дорослих, надали їм статус біженців і призначили нових опікунів. У законодавстві Італії діє посилений захист дітей-біженців, зокрема заборона на повернення або вислання неповнолітньої дитини без супроводу, якщо цього не передбачає окреме судове рішення у виняткових обставинах.

Ситуацію ускладнює і позиція частини італійських прийомних родин та волонтерів, які допомагали українським дітям після евакуації. Вони вважають, що повернення під час війни може бути небезпечним.

“Вони стверджують, що їм тут краще, що у них тут все добре, і що якщо вони повернуться в Україну, то там буде війна”, – сказала волонтерка Мікела Норіс, яка допомагала українським дітям адаптуватися в Італії.

Коли у 2024 році українська влада заявила про намір повернути дітей, Норіс та інші родини, які приймали українських дітей, виступили проти поспішного рішення. Вона ініціювала петицію із закликом врахувати інтереси дітей, яка зібрала понад 18 тисяч підписів.

“Ми не хочемо, щоб діти залишалися тут, в Італії, назавжди. Ми просто сказали: послухайте, ми знаємо, що ситуація в Україні жахлива. Війна все ще триває. Будь ласка, залиште дітей тут, поки війна не закінчиться, а потім заберіть їх назад”, – пояснила Норіс.

Схожий конфлікт раніше виник і в Австрії. Там дискусію спричинила ситуація з 52 дітьми віком від 3 до 10 років, яких у 2022 році евакуювали з Кропивницького. Частина цих дітей має інвалідність: 17 – важкі форми, ще п’ятеро потребують постійного медичного догляду. Діти проживають у закладі SeneCura в Бургауберг-Нойдауберг, де отримують допомогу, а виховання, за повідомленнями, переважно забезпечують українські фахівці.

Українська сторона пояснювала необхідність повернення тим, що діти досягли віку, коли за українським законодавством мають бути усиновлені, передані під опіку або влаштовані до державних установ. Водночас це рішення викликало різку критику в Австрії, де наголошували на стані здоров’я дітей, їхній адаптації та ризику повернення в країну, яка продовжує зазнавати ракетних і дронових атак.

“Таке повернення є абсолютно незрозумілим і може загрожувати благополуччю дітей”, – написала колишня державна секретарка Австрійської народної партії Крістіне Марек у листі до українського посла.

Занепокоєння висловлювали і представники УВКБ ООН. У листі до австрійського управління у справах молоді представник Управління верховного комісара ООН у справах біженців у Відні Крістоф Пінтер нагадав, що повернення дітей, евакуйованих із зон конфлікту, має відбуватися лише добровільно та після індивідуальної оцінки з погляду найкращих інтересів кожної дитини.

“Повернення дітей, евакуйованих із зон конфлікту, має відбуватися лише добровільно та після індивідуальної оцінки з погляду найкращих інтересів дитини”, – наголосив представник УВКБ ООН у Відні Крістоф Пінтер.

Представник клініки SeneCura Йоганнес Валльнер заявляв, що українське посольство повідомило заклад про планований вивіз дітей, однак, за його словами, у співробітників залишилися питання щодо підготовки, стану здоров’я та подальшого догляду.

“Нас не питали про готовність дітей, їхню адаптацію, стан здоров’я. Все це викликає у нас серйозні питання. Ми не знаємо, хто конкретно і як буде забезпечувати догляд за ними після повернення”, – сказав Валльнер.

Він також звернув увагу, що частина дітей була евакуйована зовсім маленькою. За його словами, для багатьох із них Австрія стала єдиним знайомим і стабільним середовищем, а повернення в умови війни може бути психологічно важким.

“Коли діти прибули до нас, 22 з них були немовлятами, молодшими одного року. Вони не пам’ятають батьківщину. Багато хто сприймає Австрію як єдине знайоме місце”, – зазначив представник SeneCura.

За його словами, повернення в умови, де знову можуть бути сирени, вибухи та нестабільність, здатне спричинити ретравматизацію, особливо для дітей з особливими потребами.

Австрійська влада формально підтримали право України ухвалювати рішення щодо своїх громадян, однак міжнародні організації наголошують, що у таких справах не може бути автоматичного підходу. Кожна дитина має індивідуальну історію, стан здоров’я, рівень адаптації, зв’язок з Україною та потребу в безпечному середовищі. Саме в цьому і полягає головна складність. Для України повернення евакуйованих дітей є питанням суверенітету, правового контролю та збереження зв’язку з громадянами, яких вивозили тимчасово. Для країн ЄС це питання найкращих інтересів дитини, місцевого законодавства, рішень судів і відповідальності за неповнолітніх, які вже кілька років живуть у новому середовищі.

Правозахисники та юристи зазначають, що в окремих випадках діти фактично втратили постійний зв’язок з Україною, інтегрувалися в нові сім’ї або заклади, почали навчання в місцевих школах і адаптувалися до іншого життя. Це не скасовує права України на повернення своїх дітей, але робить процес юридично, етично та психологічно значно складнішим.

У підсумку українські родини та діти в ЄС опиняються між двома правовими і культурними реальностями. З одного боку, європейські держави діють за власними стандартами захисту дитини, які часто передбачають активне втручання служб і судів. З іншого – для України принципово важливо зберегти зв’язок із дітьми, які були евакуйовані тимчасово, та домогтися прозорих рішень щодо їхнього майбутнього.