У прифронтовому Херсоні щодня лунають вибухи. Місцеві жителі живуть під постійними обстрілами, втрачаючи житло, документи і звичне життя. Часто людям немає куди подітися – вони змушені шукати прихисток у підвалах або залишених будинках. Але навіть у таких умовах є ті, хто не втрачає мрій.

Тетяні 67 років, і вже багато років вона живе на вулиці. Родом із Херсона, вона розповідає, що в молодості працювала фахівчинею з розведення коней, друкувала на машинці, а музиці навчилася від матері.

Мамка в мене така музикантка була. І по нотах, і на слух грала. Я теж грала – і на акордеоні, і на піаніно”, – згадує жінка. Зараз її найбільше бажання – мати бодай стареньке піаніно, аби знову грати.

Життя Тетяни на вулиці почалося ще до війни. Вона не має родичів поруч: донька з зятем залишилися у Раденському під час окупації, сестра живе за кордоном. У різний час Тетяна жила в покинутих оселях, після поранення під час обстрілу – в лікарні, а нині мешкає в укритті на Таврійському з чоловіком Захаром.

У мене був осколок у нозі, витягли. А йому руку порізало сильно, чуть не ампутували”, – розповідає вона.

Подружжя живе з милостині, іноді збирає речі біля смітників.

“Стою з стаканчиком, прошу. А іноді травичку прополю чи допоможу десь. Халтурю”, – зізнається Тетяна. Попри труднощі, намагається дбати про гігієну, пере речі просто неба, лагодить одяг.

У міському Центрі реінтеграції бездомних їм пропонували притулок, їжу та допомогу з документами. Але, за словами чиновників, Захар відмовився через страх втратити свободу.

“До цього звикнути дуже важко”, – каже Тетяна про життя на вулиці, однак їхати з Херсона вона не хоче.

Психологи наголошують: безпритульність – це не вибір, а наслідок втрат, травм і соціальних проблем. Люди в такому стані потребують не лише житла, а й підтримки, розуміння та ресурсу, щоб повернутися до нормального життя.