Китайські комплектуючі стали однією з найменш зручних, але ключових тем сучасної війни дронів. Історія із закритою нарадою Мінпромторгу Росії щодо безпілотників виглядала не як демонстрація імпортозаміщеної сили ворога, а як майже готова сцена самовикриття. У записі, куди потрапив український пранкер, пролунала фраза, яка фактично стала головним підсумком цієї розмови: якщо брати “електрику”, то 90% – це іноземна сировина, а в самій Росії вона “просто не производится”. Ще більш показовою стала деталь про те, що завозити доводиться навіть мідний дріт.

Додаткової іронії ситуації додавало й те, що сама нарада проходила через продукт американської компанії Avaya, а не через якийсь символ російського “цифрового суверенітету”. За опублікованою ідентифікацією, на зустрічі були впізнані Олексій Сердюк, Олександр Плотников, Даніїл Абулов, Олександр Лисенко, Андрій Тітов, Андрій Сухарєв та Айсен Нестеров. Скандал став вірусним не лише через незручні формулювання. Він оголив не окремий збій, а системну слабкість: за фасадом військової мобілізації російська дронова промисловість залишається глибоко залежною від зовнішньої, передусім китайської, компонентної бази.

Це не виглядає випадковою незручністю одного закритого дзвінка. Журналістські розслідування вже неодноразово показували схожу картину на рівні серійного виробництва: китайські двигуни для російських ударних дронів потрапляли до РФ через фірми-прокладки під маркуванням “промислові холодильні установки”, а структура IEMZ Kupol отримала контракт більш ніж на 6 тис дронів Garpiya на 2025 рік. Reuters раніше описував ще жорсткіший сюжет – проєкт розвитку і масштабування російських ударних безпілотників безпосередньо в Китаї. Тобто йдеться вже не просто про закупівлю окремих деталей на стороні, а про спробу фізично наблизити виробництво до джерела критичних комплектуючих. На цьому тлі особливо показовим виглядає практичний результат війни дронів: після українських ударів у квітні зупинялися Туапсинський і Новокуйбишевський НПЗ, які належать Роснефти. Виходить майже замкнена формула: російські дрони воюють завдяки зовнішнім деталям, а російська нафтопереробка зупиняється через дрони, які сама Росія довго сприймала як другорядну війну “гаражних виробів”.

Але якщо на цьому місці зупинитися і просто посміятися з Росії, аналіз вийде занадто поверховим. Для України сьогодні картина дедалі з виробництва дронів часто виглядає схожою. За даними української влади, у 2024 році країна виробила озброєнь приблизно на 9 млрд доларів, а у 2025-му Міністерство оборони України планувало закупити близько 4,5 млн FPV-дронів. Водночас профільні українські видання прямо пишуть, що значна частина цих грошей іде за кордон на комплектуючі, а один із найбільших імпортерів, TAF Industries, лише за останні 18 місяців законтрактував у Китаї компонентів на 1 млрд доларів. Ще різкіше це сформулювало розслідування Financial Times: російські та українські виробники нерідко купують процесори, камери й мотори в одних і тих самих китайських постачальників, а власники фабрик спеціально розводять клієнтів у часі, щоб вони не зустрілися в одному цеху. Таким чином ми бачимо, що обидві сторони війни значною мірою сидять на одному зовнішньому ринку.

Якщо розкласти цю залежність по конкретних позиціях, схожість стає майже дзеркальною. І Росія, і Україна в сегменті малих та середніх безпілотників шукають приблизно один і той самий набір: мотори, камери, польотні контролери, акумуляторні елементи, магніти, підшипники, дроти, клемні колодки, оптоволокно. У російському витоку це звучало майже побутово – 90% “електрики” з-за кордону і навіть мідний дріт доводиться ввозити. В українських галузевих публікаціях той самий набір уже описаний предметно: для локалізованих моторів бракує магнітів, високошвидкісних підшипників і силіконових дротів; батареї збирають в Україні, але акумуляторні елементи закуповують у Китаї; пристрої ініціації підриву беруть дроти і клемні колодки в Китаї, а дорогу плату – у Польщі. Навіть там, де Україна випереджає Росію за швидкістю адаптації, гнучкістю інженерних рішень і здатністю швидко підлаштовувати вироби під фронт, кошик критичних потреб залишається схожим.

Однак саме тут між Україною і Росією з’являється принципова політична різниця, яку не можна ігнорувати з точки зору національної безпеки. Для Москви Китай є не просто ринком комплектуючих, а стратегічним партнером, який виступає одним із головних зовнішніх опорних центрів для російської економіки в умовах війни та санкцій. Для України ситуація зовсім інша: Київ є частиною західного політичного, військового й технологічного блоку, тоді як Пекін у глобальному протистоянні дедалі частіше діє як конкурент і опонент Заходу. Тому одна й та сама залежність від китайської компонентної бази для двох сторін має різну природу. Для Росії вона підриває міф про імпортозаміщення та економічну стійкість, але вписується у ширшу логіку її зближення з Китаєм. Для України ж така залежність є значно небезпечнішою, бо критичні елементи оборонного виробництва прив’язані до країни, яка не є союзником України і політично не належить до її безпекового табору.

Водночас Україна має не лише історію залежності, а й історію часткової локалізації. Vyriy спочатку представила першу тисячу FPV-дронів, зібраних з українських компонентів, а згодом довела обсяг таких FPV приблизно до 10 тисяч. За словами компанії, її серійні моделі вже мають 70-80% вітчизняних компонентів. Motor-G вийшла на сотні тисяч моторів на місяць, Pawell Power збирає батареї, а в кластері Brave1 говорять приблизно про 200 компаній, які спеціалізуються саме на компонентах. Це важливий прогрес, який не можна знецінювати. Проблема лише в тому, що навіть ці успіхи не скасовують імпортного ядра: українські “свої” компоненти часто все одно спираються на імпортні чипи, акумуляторні елементи, магніти, підшипники, дроти та інші критичні позиції. Україна навчилася швидко локалізувати збірку, частину механіки і частину електроніки, але ще не вийшла з зовнішньої компонентної екосистеми повністю.

Військовий та політичний експерт Іван Ступак у інтерв’ю для KHVL INFO фактично звернув увагу на різницю між виробництвом самих дронів і походженням їхньої начинки. За його словами, Україна справді здатна самостійно збирати безпілотники, швидко адаптувати їх під потреби фронту і масштабувати виробництво, однак значна частина критичних комплектуючих усе одно залишається прив’язаною до китайського ринку.

Китай у цьому сегменті фактично виступає головним постачальником деталей, без яких масове виробництво FPV-дронів та інших безпілотних систем було б значно складнішим. Це формулювання є неприємним, але воно дає дуже точне розмежування між “українським виробництвом” і “українською компонентною незалежністю”. Так, у 2024 році 96% FPV-дронів, закуплених українським оборонним відомством, надійшли від українських виробників і постачальників. Але це ще не означає, що 96% їхньої начинки мають українське походження. Навпаки, статистика готового виробу легко створює видимість суверенітету там, де суверенними є передусім фінальна збірка, інтеграція, адаптація і фронтова модернізація.

При цьому становище Москви і Києва у доступі до китайських ланцюгів постачання також не є однаковим. Воно однаково залежне, але не однаково вигідне. Reuters фіксував, що Пекін посилював експортний контроль щодо дронів та їхніх компонентів, а дослідження RUSI прямо вказували: посилення обмежень, особливо для України, контрастує зі зростанням потоку компонентів, пов’язаних із малими безпілотними авіаційними системами, до Росії. У травні 2025 року Президент України Володимир Зеленський говорив, що дрони Mavic від DJI доступні для росіян, але закриті для українців. А вже навесні 2026 року західні матеріали описували, як Україна намагається тихо наростити альтернативні поставки через Тайвань, бо певна залежність від китайської номенклатури стала не просто економічною, а стратегічною проблемою. Тобто українська ситуація в чомусь навіть жорсткіша за російську: потреби майже однакові, але доступ до ринку стає дедалі менш симетричним.

Саме ця асиметрія й робить китайський фактор для України питанням не лише промислової політики, а й національної безпеки. Росія може розглядати китайський ринок як тиловий ресурс у межах свого стратегічного розвороту на Схід. Україна ж не має такої політичної подушки безпеки: її оборонна модель зав’язана на партнерство із Заходом, тоді як значна частина матеріальної бази дронової війни залежить від країни, яка не поділяє західної стратегії стримування Росії. Це означає, що будь-яке адміністративне рішення Пекіна, зміна експортних правил, політичний тиск або негласне пріоритезування російських покупців можуть напряму впливати на українську здатність швидко виробляти дрони. У такій конструкції залежність від Китаю вже не є просто питанням ціни чи логістики. Вона перетворюється на потенційний важіль впливу на темп української оборони.

Найнеприємніше для Києва полягає в тому, що частина цієї залежності відтворюється не лише зовнішнім ринком, а й власними правилами гри. Українські виробники комплектуючих уже кілька років скаржаться, що імпортні деталі для дронів звільнені від ПДВ і мита, тоді як українські компоненти – ні. У результаті китайська деталь отримує не тільки природну перевагу масштабу, а й додатковий ціновий бонус приблизно у 20%. До цього додається коротка контрактна логіка: угоди “до кінця року” не створюють умов для довгих інвестиційних циклів, без яких неможливо розгортати виробництво складної електроніки, моторів, камер та інших критичних вузлів. Якщо говорити зовсім прямо, українська держава тривалий час субсидіювала не локалізацію, а швидкість закупівлі. У 2023 році це було зрозуміло і часто виправдано, але у 2025-2026 роках така модель уже стає гальмом для появи власної компонентної бази.

Тому чесний висновок має звучати так: між Росією та Україною не можна ставити політичний знак рівності: одна країна веде агресивну війну, інша обороняється та дає ворогу по рогах. Але індустріальна схожість існує та помітна. Російський витік лише у непристойно відвертій формі показав те, що Україна сьогодні також змушена обговорювати вголос: сучасна війна дронів збирається на моторах, магнітах, контролерах, кабелях, акумуляторних елементах і камерах, значна частина яких походить із Китаю. Для Росії ця залежність є провалом усієї риторики про імпортозаміщення, але політично вона спирається на країну, яку Москва називає своїм стратегічним партнером. Для України це стратегічна загроза, бо критично важлива частина оборонного виробництва залежить від держави, яка не є союзником Києва і дедалі жорсткіше протистоїть Заходу. Тому важливе завданні сьогодні: зуміти перетворити свою перевагу у збірці, бойовій адаптації та інженерній винахідливості на компонентну самостійність раніше, ніж ринок, Пекін або фронт закриють це вікно можливостей.