Внаслідок тотального залучення людей у військові комісаріати в багатьох прикордонних регіонах України склалася ситуація, коли звичайні послуги почали надаватися з труднощами або ж зовсім перестали функціонувати. В урядових заявах вже говорять про “кризовий виклик” – гострий брак робочої сили в економіці.

Насамперед це відчувають місцеві громади, де мобілізація водіїв, медиків та комунальників призводить до зриву доставок та закриття діючих сервісів.

Мобілізація суттєво скоротила штат водіїв громадського транспорту. Так, за словами мера Миколаєва Олександра Сєнкевича у травні минулого року, через призов значної кількості водіїв у місті довелось зменшити кількість комунальних автобусів на маршрутах приблизно на 10%.

“Сьогодні на ранок вийшло 39 тролейбусів, 27 трамваїв, 22 автобуси. Однак, два автобуси не вийдуть на маршрут через брак водіїв…”, – сказав він.

Минув рік, але ситуація лише загострилася. Автобуси й далі стоять у депо без руху, бо за кермо нікому сісти. Перебої відчутні не тільки у місті, а й у навколишніх селах. Через нестачу водіїв хліб та ліки тепер привозять значно рідше – подекуди лише раз на тиждень або й зовсім перестали доставляти.

“У нашому селі автобуси зараз майже не ходять. Раніше хліб привозили щодня, а тепер буває тільки раз чи двічі на тиждень. Ліки теж отримати важче – кур’єр давно не приїжджав, люди їдуть самі в райцентр, якщо є можливість. Кажуть, що водіїв забрали, тому й маємо такі перебої”, – розповіла Галина, мешканка Херсонської області, у коментарі для нашої редакції.

Наслідки позначилися й на освітній сфері. Державна програма з безкоштовного харчування учнів на прифронтових територіях мала стартувати з вересня – на Херсонщині, зокрема, вже планували годувати гаряче дітей 5-11 класів за кошти бюджету. Проте реалізувати ці плани стає дедалі важче: без шкільних автобусів (які тепер майже не виходять на маршрути) немає кому доставити обіди до опорних шкіл. Офіційно батьків закликають звертатися до владних структур, якщо харчування в школі не налагоджено, але громади відверто говорять про зрив процесу через кадровий дефіцит.

Медична сфера також залишається вразливою до кадрових втрат через мобілізацію. Ще 15 травня 2024 року стався резонансний випадок у Запоріжжі: тоді представники ТЦК прийшли додому до заступника директора обласного онкоцентру Юрія Баршака й вручили йому повістку, а вже наступного дня його оголосили у розшук.

“15 травня мого заступника Юрія Баршака біля його будинку затримали представники ТЦК і виписали йому повістку”, – заявив директор онкоцентру Михайло Єсаянц у коментарі ТСН.

Через рік ситуація принципово не змінилася. Лікарі й далі скаржаться на те, що кадровий тиск з боку військкоматів не зменшився, а іноді навіть посилився. Проблема набула системного характеру: повістки отримують не лише працівники запорізького онкоцентру, а й інші медики в інших прифронтових регіонах. Це створює ризики для роботи лікарень, які і без того страждають від нестачі фахівців та постійного навантаження.

“Я працювала лікарем-терапевтом у районній лікарні на Миколаївщині. У травні минулого року нашого водія швидкої забрали до війська, і вже тоді почалися проблеми з виїздами на виклики. А влітку повістку отримав й його напарник . Хоча у нас і так не вистачає медиків, ніхто не цікавився, як тепер працюватиме відділення”, – розповіла Ірина, лікарка з Миколаївської області, у коментарі нашій редакції.

Стійкі повідомлення з регіонів свідчать, що без водіїв не вивозять сміття та не доставляють хліб у віддалені села. Без мобільних бригад не працюють й елементарні соціальні служби. За словами місцевих мешканців, багато людей вже відчула “білі плями” на карті – деякі громади залишаються без нормальної медицини і соцобслуговування впритул до опалювального сезону.

Влада ж переважно відповідає, що діє “у рамках закону”, наголошуючи на потребі мобілізувати резерви. Але самі чиновники визнають: українська економіка та соціальна сфера перебувають у критичній ситуації через брак кадрів.

За опитуванням Мінекономіки, понад 70% підприємств уже зіштовхнулися з дефіцитом працівників, і головною причиною називають саме повсюдну мобілізацію. Сумний парадокс полягає в тому, що українці опинилися майже у протистоянні зі своєю бюрократичною машиною. З одного боку, уряд декларує підтримку фронту і населення через програми (наприклад, безкоштовне харчування школярів). З іншого – механічні повістки продовжують вилучати з тилу саме тих людей, на яких тримається інфраструктура щоденного життя.

Якщо ця логіка збережеться, вже найближчої осені на півдні країни можуть з’явитися справжні “білі зони” – без автобусів, без лікарів, без тепла. Держава фактично стикається з важкою ситуацією, коли кадровий дефіцит загрожує нормальному функціонуванню громад. Ця сфера потребує не відкладених рішень у майбутньому, а невідкладної уваги й комплексних дій вже сьогодні.