Минулого тижня Москва несподівано заявила про бажання свого посла Сергія Нєчаєва особисто взяти участь у церемонії 80-річчя легендарної зустрічі союзників на Ельбі. У Росії це подали як “повернення добрих традицій” та “символічне відновлення довіри” з Вашингтоном, натякаючи, що саме США – на відміну від “русофобської Європи” – нібито готові до діалогу з Кремлем.

Утім, за лаштунками ювілейних фанфар читається цілком прагматична спроба Москви розіграти карту історичної пам’яті, аби вибити собі щілину в західній стіні санкцій і розколоти трансатлантичну єдність щодо України.

Формально візит до Торгау не передбачає офіційних запрошень: місцева влада лише розіслала дипломатичним місіям інформаційні ноти. Російське посольство одразу попросило слово для виступу Нєчаєва, але отримало відмову – аби не “надавати платформу” державі-агресору. Тим часом у Берліні МЗС ФРН ще взимку поради­ло організаторам усіх пам’ятних заходів утриматися від присутності дипломатів РФ та Білорусі, щоб ті не перетворили меморіал на сцену для виправдання війни проти України. Москва проігнорувала рекомендацію: 16 квітня Нєчаєв уже фотографувався біля радянського меморіалу на Зеєловських висотах, а потім готувався повторити трюк із “примирливою” риторикою на Ельбі.

Цікаво, що на самій церемонії в Торгау не буде офіційної американської делегації – лише прем’єр Саксонії та представники місцевої громади. Водночас російська дипломатія поспішила повідомити про узгоджену з теперішньою адміністрацією США “пам’ятну акцію” 25 квітня на Арлінґтонсь­кому цвинтарі. Для Кремля це привід гучно проголосити: Вашингтон, мовляв, уже не такий непримиренний, як “ідеологи русофобії” у Брюсселі. За логікою Москви “дух Ельби” має стати символом нагадування американцям, що справжнім ворогом колись була нацистська Німеччина, а не теперішня Росія, яка лише “бореться із неонацизмом” на території України.

Такий сигнал адресований не лише США, а й європейським столицям. Москва відверто грає на старому страху Парижа та Берліна опинитися “поза великою домовленістю” двох ядерних супердержав. Поширюючи меседж “Вашингтон нас усе-таки слухає”, Кремль намагається вселити сумнів у твердість європейської позиції: мовляв, навіщо вам, німцям чи французам, тягнути на собі тягар санкцій, якщо американці вже шукають шляхів співпраці з Росією? Одночасно це спроба продемонструвати українському суспільству, що Захід втомився від війни й готовий “забути про Київ заради глобальної стабільності”.

Втім, факти свідчать про інше. Поки посол РФ випрошував мікрофон у Торгау, Пентагон оголошував новий пакет військової допомоги Україні, а держсекретар Блінкен запевняв, що союз із ЄС міцний як ніколи. Вашингтон не затвердив жодної спільної з Росією урочистості – йдеться лише про протокольний ритуал російської місії біля маленької меморіальної таблички, який не має статусу державного заходу. Навпаки, у Держдепі наголосили: історична пам’ять лишається важливою, але вона не змінює сучасної реальності російської агресії.

Таким чином, ювілейний лейтмотив “солдатського рукостискання” Кремль намагається перетворити на інструмент політичної маніпуляції. Сьогодні “дух Ельби” для Росії – це не спогад про спільну перемогу цивілізованого світу над нацизмом, а зручний міф, який покликаний розмити чіткі обрис­и агресора й жертви, посіяти розбрат між Вашингтоном та Європою і відкрити шпарину у фронті підтримки України.