Три роки тому я виїхала з Херсона з донькою. Їй тоді було сім, зараз – десять. Вона вже майже не пам’ятає нашу квартиру, але добре пам’ятає підвал, куди ми бігали вночі.

Варшава здалася нам порятунком. Школа, нові подружки, польська мова – Соня вхопилася за все це, як діти вміють хапатися за нове, коли старе зруйноване. Я пишалась нею. Пишаюся й зараз.

Але з весни цього року мені знову страшно. Тільки тепер це не звук сирени – це папери.

З березня 2026 року Польща скасувала спеціальний закон, який захищав нас як біженців. Нас тихо перевели в категорію “просто іноземців”. Я переоформила документи, отримала новий статус – але кожного місяця щось змінюється. Спочатку сказали, що виплати 800+ для дітей можуть скасувати, якщо дитина навчається дистанційно в українській школі. Соня навчається в польській, то я видихнула. Але сусідка Оксана – ні. Її Максим займається за українською програмою, бо вони планують повертатися. Тепер вона не знає, чи отримає допомогу наступного місяця.

І от що мене лякає найбільше – не гроші. Гроші я, може, якось знайду. Лякає невизначеність, у якій живуть наші діти.

Соня запитала мене минулого тижня: “Мамо, нас можуть звідси вигнати?” Я не знала, що відповісти. Сказала – ні. Але чи правда це?

Ми не просимо особливого ставлення. Ми просимо стабільності. Щоб дитина знала, що школа, де вона вчиться, – це її школа хоча б до кінця року. Щоб я могла планувати, а не щодня перевіряти, яке нове правило набуло чинності.

Кажуть, що більшість українців вже інтегрувалися, що “ситуація більше не має кризового характеру”. Може, для когось і так. Але скажіть це Оксані, яка сама з двома дітьми, без чоловіка – він у ЗСУ, – і яка не знає, чи зможе наступного місяця заплатити за оренду.

Я вдячна Польщі. Щиро. Але проблема існує.

Хочу, щоб хтось почув: ми тут не туристи і не утриманці. Ми – матері, які намагаються зберегти своїх дітей живими і нормальними посередненормального світу. І єдине, про що ми просимо, – це щоб правила гри не змінювалися швидше, ніж ми встигаємо зорієнтуватися.

Наталія, Варшава