25 квітня 2026 року в Миколаєві біля пам’ятника “Скорботний янгол Чорнобиля” зібралися люди. Представники міської та обласної влади, рятувальники, військові, правоохоронці, громадськість, звичайні мешканці – усі вони прийшли вшанувати ліквідаторів аварії на Чорнобильській атомній електростанції, яка сталася рівно 40 років тому. Міський голова Олександр Сєнкевич сказав про головне: ці люди ціною власного здоров’я, а іноді й життя, зробили все, щоб ми могли жити в середовищі, не забрудненому радіацією. Квіти, хвилина мовчання, тихі обличчя. А вже наступного дня – 26 квітня – “Енергоатом” повідомив: Запорізька АЕС знову пережила блекаут. Станція близько півтори години працювала від 19 резервних дизельних генераторів. Це був уже 15-й випадок втрати зовнішнього живлення з моменту окупації ЗАЕС. П’ятнадцятий. У рік 40-річчя Чорнобиля. Збіг, від якого стає моторошно.

Чорнобильська катастрофа 1986 року стала не лише трагедією для мільйонів людей, а й потужним політичним та екологічним аргументом для тих, хто обрав стояти проти атомної енергетики. У Європі, особливо там, де сильним був вплив “зелених”, цю аварію використали як головний доказ небезпечності АЕС. І хоча радянський РБМК-1000 не мав нічого спільного із сучасними реакторами західного зразка, а сама аварія стала наслідком грубих порушень та недосконалої конструкції, у суспільній свідомості всі атомні станції опинилися в одному ряду. Кампанії проти АЕС набирали обертів, підігріваючи страхи населення. Результат цієї багаторічної роботи відомий: європейська атомна енергетика почала занепадати. Одні країни оголосили про поступове виведення реакторів з експлуатації, інші – як Німеччина – після Фукусіми взагалі пішли на радикальний крок і повністю відмовилися від атомної генерації, демонтувавши власні станції. Зараз Берлін розплачується за це високими цінами на електроенергію, залежністю від вугілля та імпортного газу, а також власними викидами CO₂, які зросли після закриття АЕС. Але тоді це здавалося “прогресивним” рішенням і прикладом для наслідування.

Іронія долі в тому, що сьогодні, через 40 років після Чорнобиля, європейські політики починають усвідомлювати помилковість того шляху. Голова Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн нещодавно визнала: відмова від атомної енергії була помилкою, і Європі слід повернутися до її розвитку. Визнання, що запізнилося на десятиліття. Поки Брюссель роками штовхав країни-члени до закриття АЕС, штовхав “зелений курс”, а іноді й відверто дискредитував атомну генерацію, інші гравці – Китай, Росія, Об’єднані Арабські Емірати – вкладалися в нові реактори та технології, займали ринки, які Європа добровільно віддала. Російський “Росатом” сьогодні будує АЕС в Угорщині, Туреччині, Єгипті, Бангладеш, Індії – там, де європейські компанії могли б бути, якби не десятиліття антиатомної пропаганди. Європа втратила не просто джерело чистої енергії – вона втратила конкурентоспроможність у цілій галузі, віддала свій вплив Росії та Китаю. Сьогодні, коли ціни на газ злетіли до небес, а вугільні ТЕС закриваються через екологічні норми, європейці згадують про атомні станції, які вони самі ж і зруйнували. Але час втрачено, а інфраструктура в багатьох країнах застаріла або ліквідована.

Роками європейські політики повчали Україну та інші постсоціалістичні країни, як треба дбати про безпеку атомних станцій, які заходи запобігання аваріям впроваджувати, які протоколи писати. Але коли війна впритул підійшла до Запорізької АЕС – найбільшої атомної електростанції в Європі – голос Заходу раптом став напрочуд тихим. Сьогоднішній блекаут – не технічна несправність і не випадковість. Це системна ситуація, в якій станція живе вже роками. Шість реакторів. Окупована територія. П’ятнадцять втрат зовнішнього живлення. Щоразу – дизельні генератори як остання лінія захисту між нормою і катастрофою. І щоразу світ видихає з полегшенням, не роблячи жодних реальних висновків. МАГАТЕ присутнє на станції, публікує звіти, фіксує інциденти. Але ефективність цієї присутності викликає дедалі більше запитань.

Організація, покликана забезпечувати ядерну безпеку у світовому масштабі, фактично перетворилася на свідка в зоні бойових дій, чиї доповіді читають, кивають головою – і йдуть далі. Жодного механізму примусу. Жодної реальної відповідальності для тих, хто тримає станцію під прицілом. А тим часом обидві сторони – і Росія як окупант, і Україна, яка намагається захищатися від агресії – час від часу завдають ударів поблизу об’єктів станції. Російські війська обладнали позиції на території ЗАЕС та поруч, використовуючи її як живий щит. ЗСУ, зі свого боку, теж завдають ударів по російських цілях у зоні навколо станції. Ризик випадкового влучання в критичну інфраструктуру з обох боків залишається, і він є надзвичайно високим. Особливо коли станція перебуває в зоні активних бойових дій, а лінія фронту проходить за лічені кілометри.

І тут виникає питання, яке вголос мало хто наважується ставити: а що, якщо наступний інцидент буде не випадковим? В умовах повномасштабної війни не можна виключати навмисної провокації на ядерному об’єкті. Сценарій, за якого хтось може бути зацікавленим в керованому або некерованому інциденті – заради тиску, шантажу, зміни військової ситуації – не є фантастикою. Це реальний ризик, про який говорять експерти з ядерної безпеки. На Запорізькій АЕС шість реакторів – і вони незрівнянно потужніші за той єдиний чорнобильський блок, який у 1986-му перетворив частину Європи на зону відчуження. Якщо станеться серйозна аварія, наслідки будуть катастрофічними не лише для України, а й для всієї Східної Європи, включно з країнами ЄС, які сьогодні вдають, що їх це не стосується.

Для України ця ситуація – не лише джерело тривоги, а й важливий урок. Ми бачимо, до чого призводить ідеологічне, а не прагматичне ставлення до енергетики. В умовах війни, коли ворог свідомо руйнує ТЕЦ та ГРЕС, атомна генерація залишається єдиним джерелом стабільного базового навантаження. Відмовлятися від неї сьогодні було б не меншою помилкою, ніж та, яку зараз визнають у Брюсселі. Але водночас ми маємо бути надзвичайно відповідальними: безпека власних АЕС – це не лише захист від обстрілів, а й уникнення будь-яких дій, які можуть бути витлумачені як загроза. Навіть випадкові влучання в лінії електропередачі чи трансформаторні підстанції, які живлять станцію, можуть стати фатальними. І хоча відповідальність за окуповану ЗАЕС лежить на Росії, Україна також мусить діяти з максимальною обережністю, щоб не дати жодного приводу для звинувачень у ядерному тероризмі. Кожен удар поблизу станції – це лотерея, в якій програють усі.

Миколаївська меморіальна церемонія вчора і новий блекаут на ЗАЕС сьогодні – це не просто збіг дат. Це дзеркало, в якому відображається наша колективна нездатність вчитися. Ми вшановуємо пам’ять ліквідаторів Чорнобиля – і одночасно дозволяємо розгортатися ситуації, яка може породити нову катастрофу, значно більшу за масштабом. Якщо наступний “скорботний янгол” з’явиться над Запоріжжям, виправдань уже не буде. Бо ми були попереджені. Сьогодні – вже вп’ятнадцяте.