Пишу вам, редакціє “Хвиля”, тому що дуже хочу, щоб про нас не забували. Щоб хтось, читаючи ці рядки, згадав – Херсон живий. І ми тут є. Ми тримаємось.

Я народилась і все життя прожила в Херсоні. Зараз складно у це повірити, але ще нещодавно наше місто жило звичним мирним ритмом: ранкові кав’ярні, базар, діти з рюкзаками, які поспішають до школи, черги за кавунами в серпні. Сьогодні все це – ніби з іншого життя. Але ми досі тут. І ми живі.

Щодня чую обстріли. Інколи страшно навіть просто вийти на вулицю. Світло буває не завжди, з водою – складніше. Харчів вистачає, але не завжди – іноді доводиться обирати між хлібом і крупами. Та навіть у такі дні я бачу, як на подвір’ї бабуся поливає квіти. Як хлопчина на велосипеді розвозить хліб по сусідах. Як сусідка ділиться останнім яблуком із дітьми з сусіднього під’їзду.

Ми віримо. Не в абстрактну “перемогу” – а в те, що ситуація зміниться, що політики сядуть за стіл переговорів, що зможуть знайти вихід, зберегти життя і дати країні можливість знову дихати. Хтось скаже, що це наївно. Можливо. Але іноді тільки ця віра й тримає.

Світлана, м. Херсон