Хочу, щоб хтось почув, як ми тут живемо – у місті, яке ніби й на карті є, але останнім часом здається, що нас наче викреслили.

Я – одесит, мав невеликий бізнес біля Пересипу. Майстерня, де ми з братом ремонтували човни, приймали замовлення від рибалок і туристів. Після великих підтопів у червні все пішло під воду – верстати, матеріали, інструменти. Все, що заробляв десять років, знищила вода за кілька годин. Страхова відмовила, мовляв, “форс-мажор”, а міська комісія, яка обіцяла допомогу постраждалим, працює тільки “для своїх”.

Я подав документи тричі. Спочатку сказали, що бракує акта оцінки збитків – хоча я його надав. Потім натякнули, що “можна домовитись”, бо без “допомоги” справа не зрушить. У підсумку, ті, хто мав гроші чи зв’язки, отримали компенсації, а решта – лише відписки.

Я залишився без засобів до існування, без роботи, без підтримки. Коли ходжу містом, бачу, що багато хто в тій самій ситуації. Люди тримаються, ремонтують свої будинки власноруч, хтось продає майно, аби відновити справу. Але насправді всі втомилися – не лише від війни, а й від байдужості.

Одеса завжди була містом життя, шуму, моря й сміху. Зараз ми живемо між повітряними тривогами, затопленими вулицями і нескінченними обіцянками від влади. Та попри все, ми ще тут. Ми не здаємось. І хочеться вірити, що хтось почує наш голос.

Олег, м. Одеса